Епілог 

Я тримаю у руках той самий диплом — своє найбільше бажання, свою мрію, те, за що так довго боролася. Цей диплом — не просто свідоцтво про моє навчання та мою компетентність як фахівця-літературознавця, це диплом про мій шлях та про свободу, здобуту мною для мене самої.

Я стою на сходах інституту, який став таким рідним за ці чотири роки, вдихаю свіже, вже осіннє повітря. Цей день, день мого тріумфу, видався на рідкість теплим та сонячним, як для листопада, немов я проклала собі дорогу через усі хмари, прикрощі та негоди завдяки наполегливості та підтримці — проклала її не просто до диплома, але й до цього ніжного осіннього сонця, яке буде освітлювати мені дорогу усе життя.

Я подумала, що на фотографіях я, напевне, буду виглядати розкішно (якщо не звертати уваги на заплющені очі та іноді скривлене обличчя) — така собі вогняна красуня! Я посміхнулась незвичній для мене думці.

Опускаю погляд та бачу усіх своїх рідних, багато з яких пролетіли тридевʼять земель, щоб бути поряд зі мною у такий важливий для мене момент. Там є Мама, Тоні, який за ці роки зміг-таки стати мені справжнім батьком, мої брат із сестрою та тіткою (якщо можна так назвати молодшу за мене на чотири роки вісімнадцятирічну дівчину), які радісно махали мені руками.

Також поряд з ними стоять і мої вірні друзі: Ліам, який став старшим, але не загубив того веселого вогню в очах та фірмового зубоскальства; Амелія, яка стала трохи жіночнішою та спокійнішою, ніж я її памʼятаю; Мері — та ж сама мила, добра, співчутлива дівчина; Джон... він виріс, змужнів. Це той самий хлопець, якого я памʼятаю, але трохи... доросліший, впевненіший наче... Він дивиться на мене так незвично, його поза та обличчя виражають спокій, але десь у глибині очей ховається несамовита радість знов побачитись — не через картинку у телефоні або дивлячись на фото зі спільних вечірок, а в «реалі», вживу. І бачачи його доброзичливу посмішку через стільки років, мої губи самі собою розтягуються у, як мені здається, трішки придуркуватій посмішці у відповідь. Щось ворухнулось у душі, я зрозуміла, як сумувала за ним, як мне не вистачало поряд цього іноді мовчазного, але такого спокійно-надійного Джона.

Це була мить світлої печалі, коли розумієш, що більше не повернешся у місце, де ти зараз, але знаєш, що це правильно. Що усе так, як має бути. Знаєш, що попереду на тебе чекає ще ціле життя, сповнене нових вражень, людей, нових труднощів (куди ж без них?) та того, що буде надихати тебе їх здолати, надихати тебе творити… та утинати =]

Кінець!

Ось і фінал! Анна з дипломом, Тоні — щасливий багатодітний волонтер, а Джон... ну, ви самі все бачили. 😉 Дякую кожному, хто пройшов цей шлях разом зі мною! Ваш фідбек — це моє найбільше натхнення. Напишіть своє фінальне враження, мені неймовірно важливо його почути! Обіймаю! 🤗