Новий початок та Що з цього вийшло

Я сиджу. Сиджу і мерзну. Я вже начебто вимкнула ту штуку, з якої дує у літаках повітря, але мені усе одно прохолодно. Я вже укуталась в усе, що тільки у мене з собою було, але все одно зябко. Може, то від нервів? У будь-якому разі я не буду кликати бортпровідницю, адже летіти нам залишилось не так і довго, десь із пів години. Тому сиджу!

Дивлюся в ілюмінатор на чарівний краєвид: хмари підсвічуються та рожевіють під променями заходячого сонця, а у просвітах між ними мерехтять відблиски на поверхні темно-синіх океанських (або морських, я не знаю, де точно ми пролітаємо) хвиль. Картинка, яку я бачу, здається занадто «інстаграмною», щоб бути справжньою, але я бачу її перед собою наживо, і це заворожує!

Але яким би гарним не було те, на що я з таким захопленням не можу надивитися, воно не може надовго відігнати від мене відчуття того, що я просто зараз вирушаю в нове життя, залишаючи позаду все, що було перед цим. І хоч головою я розумію, що це не назавжди, що ми з моїми рідними ТОЧНО ще не раз поговоримо та побачимося, що сучасні технології не дадуть нам забути один про одного, було трохи, зовсім трішечки сумно, а в голові раз за разом проминали образи-спогади останніх місяців:

Як мама розказала історію їхніх стосунків із батьком, про повідомлення, яке від нього отримала. Як приїхав сам Тоні (який узяв заради такого діла відпустку на роботі за свої кошти), аби познайомитися з дочкою, про існування якої пару тижнів тому тільки-но дізнався. Розмова з батьком, коли я розказала йому про своє життя та дуже актуальну проблему. Я вважала, що не зможу сприймати Тоні як близьку людину, щонайменше перші тижні, але, на диво, сталося так, що мы знайшли спільну мову дуже швидко. Як іноді стається з людьми під час першої зустрічі, коли розумієш, що тобі, як сніг на голову, звалилася казна-звідки людина, яка розуміє тебе з пів слова, хоч ви зовсім один одного не знаєте.

Як Тоні розказав історію про те, як зацікавив його мій поемарій, як він заліз до «всесвітньої павутини», аби пошукати інформацію про такий талант. Як знайшов вебсайт, на якому містилася інформація про молоду дівчину, яку виховує мати та вітчим, як прогорнув сторінку донизу та натрапив на моє фото, на якому я була так схожа на мою маму у молодості й з такими схожими на очі Тоні. Як він не міг повірити у той логічний ланцюжок, який виростав із фактів та припущень, але як він уже втомився від самотності, що готовий був ухопитися за будь-каку соломинку надії.

Про те, як ця надія справдилася, і Сʼюзен запросила його відвідати нас, щоб познайомитися зі мною, раз він уже й так усе дізнався та мав таке бажання. Вона пояснила, що не повідомила йому про дитину, аби він не подумав, що вона намагається «привʼязати» його до себе, аби не змушувати відмовитись від того, що йому дороге. Про те, як Тоні хвилювався перед першою нашою зустріччю. Та про те, як мама підписала документи про право Тоні бути моїм опікуном, аби я мала право проживати з ним у Каталонії.

Потім прийшли більш свіжі спогади: прощання. Прощання зі школою, до якої ми з друзями більше не повернемося (принаймні як учні), обійми тих самих друзів біля тієї самої, нашої улюбленої, альтанки у парку. Обличчя друзів, які водночас відображають радість за мене та гіркоту від передчуття швидкої розлуки. Той самий вечірній аромат, коли усе, що вдень припікало гаряче літнє сонце, тепер віддає це тепло разом із неповторним запахом, коли можна провести рукою поряд з будь-чим і відчути, як її обвиває тепле повітря.

Потім прощання з мамою біля дверцят таксі, яке мало відвезти мене до аеропорту. Її обійми та напуття. Вона бажала мені успіху та сміливості, аби дістатися свого щастя та цілей, незважаючи на перешкоди, з якими я обовʼязково зустрінуся. І нехай суть банальна, але ці слова означали більше, ніж просто побажання. Вони означали, що мама остаточно змогла зрозуміти та прийняти мої цілі та рішення, що вона справді мене у цьому підтримує.

Я сама попросила близьких не проводжати мене до аеропорту, адже хоч мені й випало народитись у єдиному штаті Америки, де повноліття настає не у 18 років, як у всьому світі, а у 21, літати без супроводу опікунів з 18 мені усе ж таки височайше дозволено. А причина відмови від поїздки з близькими до аеропорту полягає у моїй нелюбові до довгих прощань, а тим паче годин, проведених начебто разом, але у передчутті розлуки, наче шматок серця тобі не просто вирізають, а виривають по частинках, довго та зі смаком. Бррр... і що за асоціації?!

— Дорогі пасажири, ми раді повідомити вам, що рейс Міссісіпі — Барселона підходить до кінця. Ми щиро дякуємо вам за приємний політ та довіру до нашої авіакомпанії! — голос із динаміків перервав мої роздуми та примусив оживитись.

***

Тоні стояв, притулившись спиною до дерева у парку, та спостерігав за тим, як Марія грається у схованки зі своїми племінниками — нехай і не біологічними, але які стали їй справді дорогими. Дивився на цю картину, думав про вчорашню зустріч з Лаурою, згадував останні роки та посміхався.

Він згадував, як Анна без його на те згоди зареєструвала його на сайті знайомств, пояснивши це тим, що для кохання немає віку. Як влаштувала йому побачення з жінкою, яка, на її думку, ідеально пасувала Тоні та взагалі була хорошою особою. Як він довго опирався таким «реформам», але під енергійним натиском дочки здався та погодився на одну-єдину зустріч, якщо це Анну заспокоїть. Як він таки почав ходити на інші такі зустрічі з іншими жінками.

А ще — як донечка так само без попередження, обґрунтовуючи свої дії тим, що просто рятувала його нерви від безглуздих суперечок, які все одно не мали шансів на успіх, влаштувала його волонтером до дитячого будинку у декількох кварталах від дому. Як він потроху втягнувся у це та почав отримувати справжнє задоволення від спілкування з дітьми. Те, як йому дуже, аж до щемління у серці, полюбилися близнюки з важкою життєвою історією, але при цьому веселою вдачею та невгамовною жагою до пустущів та бешкетування. Те, як він прийняв важливе для нього рішення їх усиновити, але при цьому волонтерство у притулку не кинут, хоч і став приходити рідше.