Доля, чи збіг обставин?

І все ж таки… Хто ж така Анна К.? Можна, звичайно, спробувати пошукати інформацію в інтернеті або соцмережах, але зовсім не факт, що ця дівчина або жінка щось туди викладає. Ця авторка вже який тиждень не йшла в нього з голови, навіть під час РОБОТИ іноді та й промайне думка про загадкову, геніальну поетесу. Раніше він не помічав за собою такої вади, як надмірна цікавість, але напевне занадто сильно його зачепила таємниця її особистості та наповнені енергією емоцій вірші.

Тоні сів за робочий стіл у «домашньому кабінеті» та зайшел до Гуглу. Він вже декілька днів збирався це зробити, але, як часто буває у перші дні після відпустки, світу не бачиш за кількістю справ, які потрібно наздогнати. От і Тоні бракувало часу на щось, крім роботи та обовʼязкових восьми годин здорового сну, якими чоловік, навчений гірким студентським життям, не поступиться ні за які пряники. Але зараз чотириденний "міст" (так в каталонії називають святкові дні які "зливаються" з вихідними і утворюють такі собі міні канікули)  і він має достатньо часу, щоб перевірити роботи, трохи відпочити від гармидеру шкільних коридорів та навіть зайнятися своїми справами.

На диво, він доволі швидко знайшов сайт, на якому описувалася біографія юної, але дивовижно обдарованої дівчини. Прочитавши написане там, він остовпів, — і не подумайте, що це художнє перебільшення, подивилась би я на вас, якби ви були на місці бідолахи.

Через деякий час, коли перший шок трішки відступив і Тоні зміг зрушитися з місця, він, перебуваючи у тому ж стані відсторонення від реальності, дійшов до вітальні та гепнувся на диван. У його думках до самого вечора витало одне єдине імʼя: Сʼюзен… Сʼюзен Міллер… Коли чистота свідомості майже повністю повернулася, Тоні згадав, що досі має її номер. Йому не вистачало духу його видалити, хоч він і розумів, що той йому навряд колись вже знадобиться, а якщо й знадобиться, далеко не факт, що дівчина не перейшла на новий. Зараз ця обставина стала в пригоді.

Вперше за ці роки Тоні почав набирати важливе для нього персонально повідомлення. Звичайно, по роботі траплялося писати значущі звіти чи документи, але він дуже давно забув, як це — друкувати, висловлюючи надважливі для нього, можна сказати, доленосні думки.

Він писав. Писав й видаляв слово за словом, речення за реченням. Жодні слова та вирази не могли передати вируючих у душі чоловіка емоцій. Після десятої спроби Тоні почав сумніватись, чи правильно он вибрав напрям в університеті: замість історії конфліктів та суспільства потрібно було б обирати ораторське мистецтво та риторику. Через ще дванадцять спроб він вирішив, що круто було б додати до цього літературу, філософію та ще пару предметів у тому ж дусі. Після надцятої спроби його старання виправдалися, і трішки тремтячими пальцями Тоні відправив написану та узгоджену з чатом GPT вісточку.

***

— Мам... — пролунало у вітальні, наповненій сонячними променями, пилинками, що кружляли перед вікном, тишею та спокоєм. Здається, усе тут сприяє розслабленню та тихим приємним розмовам, але мені здається, що повітря так наелектризоване, що створює відчуття напруги всередині та тисячами голочок бігає по шкірі.

Я нервую. Я нервую та ламаю голову над тим, як усе ж таки краще почати. Поставити перед фактом того, що так більше не може продовжуватись, чи зайти за кілька миль від суті та плавно перевести тему до моїх почуттів? Продовжую нервувати.

Усі ці думки проносяться вихором у моїй голові фактично за мить, ще до того, як лунає відповідь.

— Так, Анно, що скоїлось? — Мама підходить до столу. Руде, як і в мене, волосся (щоправда, коротко підстрижене), легка домашня сукня кремового кольору та фартух у клітинку. Вона поставила тарілочку з щойно приготованими млинцями на стіл, сіла на стильненький диванчик біля мене та поглянула мені в обличчя.

— Я не знаю, як правильно почати, але дуже прошу: вислухай мене до кінця, не перебивай, це важливо! — сказала я, благально дивлячись їй в очі.

— Ти мене лякаєш, але я постараюся, — збентежено відповідає вона.

— Дякую. Почну, напевне, все-таки з самого початку, а не за кілька миль від суті. Я не хочу, щоб нашу розмову перервали, а Томас має відносно скоро повернутися. — зупиняюся, вишукуючи слова. — Що б там не казав про це вітчим, я все-таки не змінила свою думку та продовжую мріяти про універ. Я знаю, що він чисто «ідеологічно» проти цього, він не вважає жінку достойною вищої освіти. Я також розумію, що ти не хочеш сперечатися з ним, адже він «голова сімʼї», але я хочу попросити й тебе хоча б спробувати зрозуміти мою позицію. Сидіти усе життя вдома та залежати від чоловіка — це не моя мрія. Я хочу бути вільною, мати право вибору. І шлях до цього, до фінансової незалежності та карʼєри, пролягає через універ. Багато жінок поклали життя, щоб дівчатам, як я, на законодавчому рівні було дозволено навчатись у закладах вищої освіти та самостійно будувати своє життя. Мені справді дуже потрібні твоє розуміння та підтримка, я впевнена, що ми разом зможемо придумати щось, що змогло б задовольнити і моє бажання, і твої переконання, і я була б щаслива, якби ти мене зрозуміла.

Під час моєї палкої промови мама не промовила ні слова, слухала. Її обличчя спочатку виражало сумʼяття, потім перейшло у задумливість, а під кінець її очі блищали від сліз (як і мої, напевне). Видно, що мої слова їй не байдужі, вона розуміє та відгукується. Вона притягує мене до себе та обіймає, потім відпускає і знов дивиться в очі.