Ой! мої Ребра-а-а!

Я сиджу. Сиджу в альтанці з заплющеними очима. Медитую. Заспокоюю нерви, які так і сіпаються, варто лиш зʼявитись найменшому приводу. Слухаю спів пташок та шелест листя від легкого вітерця, купаюсь у перших за довгий час по-справжньому зігріваючих сонячних променях, які ніжно лоскочуть шкіру. Трохи вдалині чутно голоси та сміх дітей, які граються в парку, плескіт води в озері неподалік — то каченята у квача гасають. Атмосфера максимально врівноважуюча, саме те, що мені зараз потрібно.

О, чую-чую, йдуть мої друзі, перемовляючись на всю околицю!

Визирнувши з мого укриття, помахала їм рукою, а побачивши мене, дівчата підбігли та стиснули в обіймах так, що я ледь без ребер не залишилася. Зазвичай вони не такі емоційні, але тут ситуация складніша: ми не бачили один одного майже місяць. Спочатку ми з моєю мамою та з Томасом поїхали на відпочинок за тиждень до початку канікул, потім самі Великодні канікули, які ми теж там провели, а потім я сильно прихворіла та ще тиждень з половиною не зʼявлялася у школі. Ми, звичайно, зідзвонювалися, але жива зустріч — то зовсім інше. От і вийшло, що така довга розлука не пішла на користь моїм кісткам.

Хлопці вчинили більш стримано та великодушно щодо мене — привіталися. Коли ми перестали виражати один одному, які ми раді побачитись, наша компанія нарешті повсідалася на лавки, і на пару секунд настала тиша. Порушив її, звичайно, Ліам:

— Ну що, Анно, розказуй, що такого скоїлось, що ти вирішила зібрати нас усіх так екстрено, не дочекавшись завтрашнього дня, коли ми мали зустрітися у школі?! Амелія має рацію, це знов через дикуватого субʼєкта, який проживає з деяких пір у вашому домі?

Я трішечки сумно посміхнулась та відповіла:

— Як не прикро, але можна сказати й так. За останні дні він до того зацькував мене з приводу й без, що я більше не витримую. Що б там не казали про те, що у всіх рудих характер немов порох, наче нас хлібом не годуй — дай посперечатися, але це точно не про мене. Щоправда, не усі б з цим погодились.

Я справді ніколи не любила конфліктів, але справа в тому, що я також терпіти не могла, коли мені навʼязують свою точку зору як єдино правильну, і коли потрапляла до таких ситуацій, завжди вважала за потрібне відстояти свою думку — не «на зло», але тому, що, як на мене, кожен має право на свої переконання. Саме в цьому ми, до речі, й не зійшлися з моїм «новим батьком».

— Так, я завжди думала, що для рудої ти занадто стримана, навіть не так! Ти спокійна як удав! — додала Амелія.

— Ну, яка вже є, — відповідаю я, і в повітрі на кілька секунд висне тиша. Чутно тріск комашиних крил та скрип дерев, які хитає вітер.

— Це він знову через твоє наполегливе бажання отримати вищу освіту невдоволений?

— І через це також, Мері. Але конкретно сьогодні це було через те, що коли вони з мамою повернулись додому після гостин у друзів, я не прибрала у своїй кімнаті. Але прикол у тому, що вони нічого такого перед виходом мене й не просили зробити! До того же там і так доволі чисто, адже я сама не полюбляю жити у бедламі! Останні дні він ходить надутий і злий, тому що я-таки не стрималась одного разу й озвучила ему дещо з того, що я думаю про його погляди на МОЄ, на секундочку, майбутнє. Я не збиралась цього робити, але просто не вистачило волі стриматись! — замовкла і задумалась.

Давайте я розтлумачу вам ситуацію: я амбіціозна молода особа вісімнадцяти років від народження. Мене справді цікавить поезія та література, і я хотіла б продовжити навчання після школи, вивчаючи глибше те, що мене так захоплює, а після закінчення універу — знайти улюблену роботу та під час відпустки подорожувати світом, дізнаватися про життя в інших країнах… Так, у майбутньому, можливо, я стала б редактором бестселерів або видала б свій поемарій, і він став б найвідомішою літературою двадять першого століття!

Я, до речі, вже маю виданий поемарій, він не дуже великого обсягу та був написаний мною у шістнадцять років. Його взяли до друку завдяки близькій подрузі моєї мами, яка працює у книжковому видавництві. Вона ще в дитинстві помітила у мені потяг до поезії та порадила моїй мамі записати мене до літ. гуртка. Цей поемарій хоч і окупився (його замовили різні бібліотеки та деякі книжкові магазини), заробітку майже не приніс — можливо позначається відсутність маркетингу.

Ой, я щось відволіклась від теми. Так про що я? А, згадала! Після появи Томаса моє життя різко ускладнюється, здається, пані Вдача повернулась до мене зовсім не цікавою мені частиною свого тіла (сідницями, якщо хтось не зрозумів).

Вітчим, незважаючи на мої інтереси та доволі непогані успіхи у навчанні, вважає, що дівчина має вийти заміж, народжувати та ростити дітей, а якщо й хоче десь працювати, то десь там, де не потрібно довго вчитись. «А для чого? Дівчата ж дурні, усе одно нічогісінько у тому універі не зрозуміють!». Він хоч так і не каже, але все ж не вважає моє бажання отримати вищу освіту раціональним, каже: «Там ти просто змарнуєш свій час».

— Гей, Анно! — побачивши, що я закінчила «сповідатися» та затихла, погукав мене Джон. — Я справді співчуваю, що тобі доводиться мати чоловіка з таким поглядом на життя за батька, але ти не намагалася поговорити з матірʼю щодо універу? Я читав твої вірші та знаю, як ти мріяла про самостійність. Вітчим тебе у цьому ніколи не підтримає, це зрозуміло, але вона твоя мама, вона має зрозуміти, що він просто спаскудить тобі долю, видавши заміж за якогось багатого синочка друзів!