Другий розділ: Вперед до минулого та Телеграф

Канікули, а в цьому випадку місяць відпустки — прекрасний привід подумати, особливо якщо немає більше нічого, що хотілося б зробити. Тоні сидів у своєму улюбленому кріслі перед каміном, який у свою чергу розташований у вітальні його квартири в центрі Барселони. Він сидів і думав. В голові роїлося багато думок та питань, деякі знайомі та звичні, а деякі нові та цікаві.

Головними причинами того, що Тоні вже не першу годину намагається просвердлити поглядом дірку у полиці з науковими роботами його учнів, слугували звичні думки про те, що це ненормально — ненавидіти дні відпочинку, та те, що треба щось міняти у своєму житті, щоб не зʼїхати з ґлузду. Проблема полягала у тому, що ідеї які приходили йому в голову в такі моменти були імпульсивними і не підкріпленими хоч якимись діями, а тому швидко розвіювалися прахом, варто було лише початися роботі. А інша частина роздумів (трохи більша, варто відзначити) була присвячена знайденому у бібліотеці загадковому поемарію та не менш загадковій його авторці.

Поемарій був написаний американською англійською та не дуже давнього року видання, 2023, й, певно, через це не був широко відомий, щонайменше тут, у Каталонії. У Тоні через певні обставини рівень розуміння цього виду англійської був якщо не кращим, ніж у самих американців, то точно дуже добрим, й читання цього вельми цікавого творіння не створило для нього жодних проблем.

Кожна поема мала свою тему, але всі їх обʼєднував стиль написання та ще дещо, що дуже важко описати: від кожної поеми віяло диким бажанням жити, жагою до нових вражень та знайомств, так притаманних молоді усіх часів, й, поклавши руку на серце, Тоні міг би поклястись навіть своєю роботою, що автор писав це у віці не більше 25, максимум 28 років.

Він сам у свої 44 давно забув це відчуття, але прочитані вірші щось зворушили у його душі — щось крихітне, забуте, що знаходиться дуже глибоко всередині нього, щось, що давно сховалось у шкаралупу цинічності та «всезнання», щоб не загинути зовсім від журби, яка каменем тиснула на серце чоловіка.

Звичайно, адже аби жага до життя та пізнання палала вогнищем, їй як повітря необхідно щось, що б її підтримувало, й однієї роботи та рідкісних зустрічей з сестричкою тут недостатньо. Для когось це зустрічі з друзями, для когось спільне дозвілля з родиною, дітьми, час у клубах за інтересами. У Тоні же нічого подобного не було, він не дозволяв собі привʼязуватись до когось живого, не враховуючи сестру (але це інше, вона розтопила кригу його серця проти його волі), бо знав, що це занадто часто буває боляче.

І що ж, спитаєте мабуть, він ніколи не любив? А я вам відповім: любив, і річ не про сестру чи батьків. У Тоні була дівчина, навіть, можна сказати, майже наречена. Під час свого навчання у Штатах він ходив постійно до однієї й тої самої перукарні та до одного й того ж самого перукаря. Причина? А вона проста! Вона, тобто причина, кожного разу стояла у чорному робочому фартусі, дивилась на Тоні з милою посмішкою, від якої в нього солодко завмирало серце, та безжалісно кромсала його волосся.

Вона — корінна американка, він — уродженець Каталонії. Вона хоче сімʼю, він налаштований на карʼєру. Після закінчення ним університету не могло не виникнути проблеми: «Що робити далі?». Жоден з них не був готовий поступитись своєю мрією, землею, мовою, ріднею та друзями, тим паче що обидві сімʼї не схвалювали союзу через контраст культур. Вони прийняли рішення: він повернувся додому, вона залишилась там, й обидва намагалися продовжити жити, як ніби нічого не бувало.

Тоні не знав, як це вплинуло на її життя, але на його душі це назавжди залишило шрам. Він вже не болить та не ниє (правду кажуть: час лікує), але Пані Любов зрозуміла напевне, що він пропащий, та більше ні разу в житті до нього так і не прийшла. Можливо, вона просто на нього образилась, а може, вирішила так покарати за неповагу до свого такого щедрого дару, але факт залишається фактом: після неї він більше ПО-СПРАВЖНЬОМУ так і не любив.

Тоні різко схаменувся. Він часто міг трохи «підвиснути», але давно вже не забрідав до таких глибин памʼяті та рефлексії.

***

Привівши себе до ладу, я повернулась до кімнати, присіла на ліжко. Тиша, тільки стукіт посуду на кухні. Після влаштованого мені скандалу Томас «гордо» (ну вибачайте, без лапок аж ніяк) відчалив до супермаркету, а мама залишилася готувати обід.

Настрій, як зазвичай останніми днями, гніздився нижче ватерлінії. Вітчим настільки звикся з думкою, що він у цьому домі господар, що милив мені голову з приводу й без, що, певна річ, не сприяло покращенню мого душевного стану.

Я промаялась цими думками хвилин пʼять, і мені це набридло. Я швиденько набрала друзів по груповому дзвінку та повідомила їх у телеграфному форматі про те, що чекаю на них усіх в нашому улюбленому, затишному місці через пів години.

— Мені негайно потрібно розвіятись, а що підходить для цього краще, ніж вилазка з друзями?

— Що, знов той козел дістає? Він вже мені в печінках сидить, не уявляю, як ти терпиш!

Хоч телефон і викривляє голоси, я, не дивлячись на екран, можу сказати, кому притаманна репліка. Із двох подруг (а голос дівчачий) тільки Амелія, незважаючи на хороше виховання, яке вона має, виражається так безцеремонно. Щоправда, треба відзначити, робить вона це зазвичай тільки при близьких друзях.

— Амеліє Вілсон! — лунає із слухавки. — Ну де ж твоє виховання, над яким ми з татом та ще декілька персональних вчителів билися всі девʼятнадцять років?! — О! Впізнаю манеру розмови мами Амелії.