Перший розділ: Рядки, що закарбувалися в пам'яті та Межі підліткового терпіння

Привіт, дорогий читачу!  Це мій перший твір, написаний для душі, з великою любов'ю, гумором і дрібкою побутової філософії. Я роблю лише перші кроки в літературі, тому ваша увага для мене — наче ковток свіжого повітря. Буду неймовірно вдячна за ваші коментарі, враження чи конструктивну критику. Розкажіть, хто з героїв вам відгукнувся найбільше? Вмощуйтеся зручніше та ласкаво просимо!

Якщо у світі й існувало щось, що Тоні ненавидів усією душею, то це була та пекельна в’язниця, у якій люди зі стабільною роботою приречені потрапляти щонайменше раз на рік. Це був його справжній хрест, неминучість, що не мала рішення. Місяць відпустки був для нього тортурами таємних і жорстоких масштабів.

Цього року Тоні вирішив піти у відпустку на Великдень, оскільки більшість його колег братимуть її влітку, і в тот період знадобляться працівники. Тоні було байдуже до пори року, бо він і так знав: насолодитися відпочинком не вдасться. У нього не було близьких стосунків із батьками чи ще кимось із рідні, не було й дівчини. У його житті було лише дві пристрасті: робота, яку він обожнював, та сестра.

Сестра Тоні була молодшою за нього, їй уже виповнилося 14, але для Тоні вона все ще залишалася маленькою дівчинкою — непосидючою, допитливою та дуже милою. І варто сказати, вона вміла цим чудово користуватися. Марі обожнювала вчитися новому та читати. Іноді брат водив її на найсучасніші наукові виставки або в будь-яке інше місце, куди вона просила. Але це траплялося рідко, оскільки Тоні працював, Марі вчилася, а на вихідних вона завжди була зайнята: гуляла з друзями, робила уроки та проводила дні на тренуваннях і виступах із фігурного катання — це було її хобі, але вона ставилася до цього надзвичайно серйозно.

Проте іноді, як-от цього дня, коли обоє мали канікули й Марі не мала жодних інших планів, їй та Тоні вдалося попри все узгодити свої графіки й поїхати разом до старої бібліотеки в сусідній області — туди, куди Тоні вже давно обіцяв її відвезти. Дівчинка була дуже задоволена, що брат нарешті стримав свою давню обіцянку й привіз її до цього магічного місця. Вона обожнювала ту атмосферу, коли навколо панує тиша й чутно лише шелест сторінок, а в книжках — трильйони нових історій, які ти ніколи раніше не читав, запах книжок і передчуття відкриття нових таємниць.

Усередині будівлі було заворожуюче гарно та затишно: високі стелі, меблі з темного дерева, темно-зелені штори та золотисто-жовті шпалери на стінах, а за великими вікнами виднілося вечірнє місто та гори вдалині. Марі з головою поринула в цю казкову атмосферу, а Тоні тільки й залишалося, що чекати та від нудьги гортати книжки, сподіваючись знайти щось цікаве. Загалом він ставився до художньої літератури будь-кого жанру досить холодно, але особливо до пригодницьких, детективних і фантастичних книг через їхню сюрреалістичність. Але саме такі книжки подобалися його сестрі та багатьом людям саме тому, що в реальному житті такого не трапляється, і це дозволяє їм забутися в іншій реальності. Він, якщо й читав щось, то лише праці з історії або пресу, а також цікавився поезією — проте справді хороших віршів, на його думку, було мало, і він знав їх напам'ять. Але здається, йому таки вдалося знайти дещо цікаве: це була збірка віршів, про яку він ніколи не чув. Авторкою значилася Анна К.

Бідний Тоні (чи ні?) — хто міг тоді йому сказати, що цей випадковий момент змінить його розмірене життя, спрямувавши його у бурхливе русло, що потече зовсім в іншому напрямку?

***
 

Я писала. Усе пливло перед очима, але я писала. Папір чомусь намок деінде, але я продовжувала писати. Я не плачу. Я вам точно кажу — не плачу я! Емоції вирують в моїй душі, перекидаючи усе догори дриґом, вони печуть, кусаються, хочеться когось копнути, штурхнути або краще викинути з вікна (ми проживаємо на першому поверсі). Вони не знаходять виходу в роздряпуванні обличчя образника, адже ми живемо в «цивілізованому суспільстві» (хоч іноді так не здається), зате у мене є папір, ручка та талант до римування (я не вихваляюсь, що ви! Просто намагаюся пояснити ситуацію). Коли мене переповнюють будь-якого роду почуття та емоції, строфи самі настирливо лізуть мені в голову, а руки тягнуться до канцелярії. У купі з тим, що я вивчилась на курсах юних письменників, я доволі непогано пишу, особливо на емоціях, як-от наприклад зараз.

— Ну от чому так?!

Сльози. Знов прокляті сльози! Я не хочу плакати, я вам присягаю, я не збиралась рюмсати через цього козла! А він, мій «новий батько», справді козел! Справжнісінький! І ці його середньовічні переконання! Ми живемо у 2025 році, але мені часом здається, що він назавжди залишився у минулому, роках так у 60-тих. Так, він мені не подобається. Я бачу, що він любить мою матір, але водночас я його дратую через більш сучасне бачення речей. Я розумію, що він не може спихнути мене у якусь школу-інтернат, оскільки моя матір, незважаючи на схожість поглядів із вітчимом щодо позиції чоловіка у сімʼї, нізащо на таке не погодиться. І він це розуміє також, але з кожним днем перебування Томаса в нашому домі я помічаю, що він перетягує маму на свій бік, ще більше переконуючи її у своїх кредо, тим самим віддаляючи її від мене.

Поки я над цим задумалась, емоції трохи стихли, а вірш залишився незакінченим. Я подумала трохи та так його й лишила. Відчуваю, приводів, щоб його закінчити, найближчим часом буде предостатньо.

Я зробила глибокий вдих та піднялася з-за столу, пішла до ванної, яка, на щастя, була моєю персональною. Почала приводити себе до ладу, вмилась прохолодною водою (яке усе-таки це блаженство для втомлених очей!), причесалась та поглянула-таки у дзеркало, в яке, чесно кажучи, дивитись було страшнувато. Боялась зустрітись поглядом з червонооким та червононосим опудалом, як це частенько описують. Але, на диво, побачила там всього лише себе, без звичного легкого макіяжу та у домашньому одязі, але усе краще, ніж скидатися на вампірюгу, яка випадково заблукала до часникового складу.