глава 4.1: можливо, я помилялася?...

Сказати, що Рейнольд був наляканий, нічого не сказати. В його очах відображався страх й хвилювання. Отак зненацька під час розмови Аристія втратила свідомість. Спочатку вона просто ні на що не реагувала, а потім взагалі заплющила очі. По блідій щоці дівчини потекла тоненьким струмочком сльоза. Здається той все ж таки переборщив. Він зовсім не хотів довести Аристію аж до такого стану, хоча…чого він від неї хотів з самого початку? Як ще мала відреагувати людина, яка тільки-но усвідомила, що насправді відбувалося стільки років?? Якщо вона спочатку не усвідомлювала цього, то якою мала бути її реакція після прийняття ситуації? Однак Рейнольда заспокоїв той факт, що дівчина втратила свідомість скоріше через емоційну втому, з її здоров'ям було все гаразд, хоча називати це так не зовсім доречно. Тяжко зітхнувши Лопест підвівся з дивану й обережно взяв на руки гостю. Втомлене й безпорадне тіло Аристії лежало на його руках, поки рожеве волосся й руки трішки розгойдувалися від кроків вампіра. Рейнольд поніс Еванс до своєї кімнати. Поки що це була єдина кімната, де можна було спокійно перебувати, бо хлопець жив сам й інші кімнати були порожні. Голова дівчини торкнулася подушки, а тіло накрила ковдра. Погляд Лопеста затримався на сплячій Аристії, а з вуст вилетіло тихе зітхання.

— вибач, мабуть, я все ж таки переборщив. Відпочивай,- він знав, що його ніхто не почує, але від сказаних слів стало трішки легше.

Відійшовши від ліжка Рейнольд підійшов до вікна своєї кімнати. Повний місяць став єдиним джерелом світла надворі, за виключенням хіба що ліхтарів на зовнішніх стінах будівлі. Ці ліхтарики могли освітити принаймні подвір’я та стежку навколо будинку, але ліс та більшу частину галявини, які розкривалися перед будівлею, допомагав побачити саме місяць. Погляд вампіра був спрямований не на місяць і навіть не на метеликів, що кружляли біля жовтого світла ліхтариків. Карі очі дивилася кудись вперед, не зосереджуючись на лісі, що розкривався саме перед вікном його кімнати. Рейнольд поринув у розмірковування, тому його погляд скоріш застиг в якомусь умовному просторі, очі бачили лише те, про що думав Рей. Насправді в хлопця було тяжке дитинство. Він був першою дитиною в династії Лопест так ще й народився в епоху імперій. Його майбутнє вже було вирішено – наслідний принц, майбутній імператор. Тільки маленький Рейнольд навчився ходити й говорити, як його почали вчити різним наукам, і навіть дали меча в руки, хоч і дерев’яного. Дитина не відчувала материнської любові в перші роки свого життя. Його матір просто не могла піти проти рішення імператора, що власноруч готував свого спадкоємця. Неважливо чи хворів він, чи був виснажений, чи поранений – йому доводилося вставати на ноги й продовжувати навчання.

— Рейнольде, ти майбутнє імперії! Ти маєш бути стійким та незламним, ніщо не має тебе зламати, - тільки це й чув маленький принц від свого батька.

Яка там підтримка? Його навіть не хвалили ніколи! Згадуючи ті часи, Рейнольд починав злитися. Але він розумів, багато дітей аристократів переживали подібне в той час, однак коли він розумів, що це рожевоволосе дівчисько пережило таке ставлення до себе від найдорожчих їй людей…Чому зараз, в цій епосі, після всього того, що він зробив заради миру, діти страждають від такого ставлення до них? Що вже казати про умови, в яких вони зростали. Чи має така красива дівчина не мати жодних емоцій? Навіщо їй бути такою? Нащо їй нести такий тягар на своїх плечах?...

Карі очі ненадовго подивився на Аристію. Бліда шкіра, витончені риси обличчя, ідеальна фігура й рідкісне рожеве, немов шовк, волосся. Вона була б ідеальною аристократкою в епосі, де Рейнольд провів більшу частину свого життя. Він навіть уявив на ній пишну блакитну сукню та діадему на рожевому волоссі, що, в його уяві, дуже добре посували б Аристії. Перед ним з’явилася картинка, як ці тонкі й довгі пальчики вправно грають на клавесині чи роялі, а цей чарівний голос витончено співає романси. Однак, Рей став похмурим й одразу зруйнував ці красиві зображення створені його уявою. Ні, він не хотів би, щоб ця дитина опинилася б в часи імперії. Для такої квітки з кришталю суспільство тих часів стало б отрутою. Так де ж Аристії було б місце? Місце, де вона не страждала б? Чи зможе її зробити щасливим їх договір? Чи зможе він виконати свої обіцянки?...

За такими роздумами Рейнольд навіть не помітив як через вікно в кімнати просочився сонячний промінчик. Світанок. Пташечки надворі вже почали співати свою ранкову пісню, а від страшної ночі з виттям вовкулак не залишилось й сліду. Темно-синє небо заграло різними фарбами. Червоне сонце все вище здіймалося над горизонтом. Так Лопест й зустрів світанок. Ще було декілька годин до умовного часу для прокидання, тож Рейнольд нарешті покинув кімнату з дівчиною. Слід було приготувати сніданок та й самому щось поїсти. Він дуже сподівався, що Аристія прокинеться раніше за обід, все ж таки в маєтку їх очікували й не хотілося відкладати зустріч. Хоча навіть якщо так й трапиться Рейнольд не образиться, ба більше не образиться і його родина. Хлопець більше хвилювався за те, що Аристія недостатньо відпочиває, тож хай спить скільки заманеться. Кухня наповнилася ароматом їжі. Рейнольд насправді дуже добре готував і це вміння той розвив під час довгих подорожей по світу. Затріщали тарілки та й інший посуд. В Лопеста був досить гарний настрій, попри тяжку ніч. На срібній таці вже стояла тарілка з ванільними сирниками, полуничне варення та склянка молока. Однак тільки Рей хотів покинути кімнату, як побачив перед собою сонну дівчину.

— доброго..ранку, - з легкою зупинкою промовила Аристія.- смачно пахне. Це сирники?

— доброго, Аристіє. Так, тільки-но приготував для тебе. Сідай. Як себе почуваєш? Виспалася? – запитав шатен накриваючи на стіл.- ти вчора виглядала втомленою. І вибач, мені не слід було втручатися, мабуть, для тебе та тема була дещо особистою.

Склянка з молоком останньою торкнулася стола. Погляд хлопця ненадовго затрималися на Еванс. Здається її блакитні очі сьогодні сяяли якось по особливому...ніби…в них щось відображалося.