глава 2: чи вистачить одного "пробач"?

Погодитись на дві умови, одна з котрих розкриється лише потім, а натомість отримати фінансову підтримку, підтримку вампірів і навіть можливість не тільки відновити права, а й потрапити до сенату, чи відмовитися й продовжите таке нікчемне існування? Залишити ось так дівчину на самоті з таким тяжким питанням, хіба це чемно? Заждіть, вона ж сама й назвала цього Рейнольда Лопеста, а точніше усіх йому подібних, нахабним і грубим. Ох, дідько, і що ж робити? За спиною стоять бідні люди, яким обіцяли щасливе майбутнє та права в цьому світі. Якщо відмовитися, то це призведе до скандалу, бо вони були свідками розмови і добре чули усі умови. Звісно ж вони скажуть, що краще пожертвувати однією Арістією та жити спокійно та щасливо, ніж приберегти дівчину та продовжити таке виживання. Дійсно..хто ж така ця Арістія, щоб її берегти?...

Арістія зростала без батьків. Її спогади дуже розпливчасті, вона не пам'ятає ні обличчя мати, ні її телих обіймів. Дійсно, їй було лише два роки, коли матінка та батько покинули цей світ. Зараз їй сімнадцять...невже минули цілих п'ятнадцять років? І яким же було це життя? Щасливим його складно назвати. Виховували Тію її тітка й дядько, які були не дуже милі з дитиною. Своїх дітей вони не мали, а матір Арістії вони не дуже любили. Дядько був суворим чоловіком, який виховував Тію суворо: ніяких сліз, ніяких почуттів. Маленьку дитину навіть закривали на горищі, якщо та починала хникати. Її дитинство було наповнене темрявою і холодом, не дивно що зараз її називають крижаною. Чотири кам'яні стіни оточили сердце й душу Арістії, де й зараз ховається маленька дитина. Тітка була менш жорстокою до племінниці, однак все ж таки не могла піти проти чоловіка. ‹‹ Майбутня лідерка організації має бути сильною і незламною, інакше нічого не вийде ››, ось що їй вбили в мізки. Було багато дітей в ‹‹ Священному легіоні ››, але на відміну від Арістії, що постійно сиділа за підручниками, діти грали на дворі чи просто проводили дитинство зі сміхом, навіть коли були тяжкі часи. Ці діти давали надію старшим, вони стали промінчиками в цій темряві. Однак маленька Еванс лише споглядала за ними зі сходів, або з вікна кімнати. В неї не було дитинство..в два роки вона стала дорослою...

— Тіє...Арістіє..Арістіє, ти нас чуєш?- до плеча дівчини доторкнулися, від чого та ледве не підстрибнула.

Галас в будівлі тривав з того самого моменту як Рей вийшов на вулицю. Люди сперечалися, обговорювали усю розмову їх лідерки і цього вампіра. Усі чекали якихось слів від Арістії, а та, ймовірно, ще тоді впавши в спогади від цього натиску, стояла мовчки.

— тихіше, будь ласка,- нарешті вимовила дівчина і галас припинився.- я буду діяти в інтересах організації, але..все ж таки дайте мені час обміркувати все. Не кожного дня до нас приходять з нової влади ще й з такою пропозицією. Будь ласка, повертайтеся до своїх справ. Я все вирішу, гарного вечора.

Люди дійсно почали розходитися...Все стихло, а дівчина на це з полегшенням зітхнула. За що й люди полюбили Арістію, так це за її красиві виступи, що завжди діяли заспокійливо на усіх, додавали впевненості та зміцнювали їх надію та віру. Зараз, йдучи вгору сходами та спостерігаючи за членами організації з другого поверху, Арістія мала багато думок. Як вчинити? Від її слів люди зраділи, однак чи варто жертвувати собою? Що то за друга умова? Чи можна довіряти цьому вампіру? А якщо раптом все піде не так як планували? Якщо це все буде марно?..

Двері з темного дерева зі скрипом зачинилися. Легке клацання в замковій свердловині і панночка нарешті наодинці. Вона завжди так робила, коли не витримувала натиску від власник думок та слів оточуючих. Дівчина з рожевим волоссям присіла на підлогу й сперлася об стіну. Погляд був направлений в гору, а думки зосередилися на контракті. Для завершення цієї картини не вистачало хіба що  її сліз, але їх вже давно не було...дівчина закрила очі. В її уяві з'явилися ваги. В одній чаші - люди...щасливі люди, що живуть у власних будинках, ситі, здорові, однак Арістія, натомість, наврядчи щаслива, бо пожертвувала собою. На другій чаші - контракт не підписано, Арістія вільна, а люди з кожним днем втрачають все більше надії...що ж робити?....

Дерев'яні двері з легким ударом о стіну відчинилися і так само закрилися. Все, вирішено. Не може Арістія о так вдіяти. Люди завжди були важливі для неї, і краще вона вже собою пожертвує, аніж іншими. Дівчина хутко спустилася сходами й вибігла на вулицю. Наближалася північ. Невже вона так довго міркувала в своїй кімнаті? І де ж цей вампір? Невже пішов? Вона запізнилася? Вона втратила шанс?

— будь ласка, тільки не роби такий вирах обличчя. Ніби ось-ось заплачеш. Не пішов я нікуди, як і казав я чекав би до дванадцятої, а потім пішов би. В тебе було ще десять хвилин. Тож, я так розумію ти згодна з усіма умовами? Чого ж передумала? Мені здалося, що ти усією душею ненавидиш вампірів,- на зустріч Арістії повільно йшов Рейнольд, всунувши руки в кишені брюк.

— так, ненавиджу. Однак заради людей можу й потерпіти. Яка тобі різниця? Хіба не головне що я погодилась?- дівчина тяжко зітхнула. Не любила вона ось ці допити, але про ненависть до вампірів було правдою.

Тітка розповідала, що саме вони вбили її батьків, і з дитинства їй привили ненависть до цих істот, а зараз..вже байдуже. Вона давно не пам'ятає, коли робила так як хотілось саме їй. Вона не пам'ятає, що хотіла, що відчуває....Тож вже елементарно байдуже на себе й на наслідки. Хай хоча б майбутні покоління проживуть спокійне життя.