глава 1: чи взяти твою руку?

  Навіть для вечірнього часу тут було досить темно. Застарілі ліхтарі на спорожнілих вуличках трішки моргали, однак цього не вистачало для того, щоб освітити місто. Айсвіл - крижане місто, як його прозвали жителі Ескарлаза, був єдиним клаптиком землі на континенті, де застиг час. Тут живуть ті, про кого забули століттями тому. Тут живуть люди, які не потрібні владі, якщо й взагалі не вважаються загрозою..Чи є тут взагалі життя? Так, є. Он хтось хутко закрив шторою дерев'яні вікна, побачивши незнайомця на вулиці. А он біжить малий хлопчисько, двома руками міцно тримаючи шматочок хліба..щоб ніхто не забрав і він зміг нагодувати матір та сестричку. Хто б міг подумати, що зовсім невелика площа землі стане темною стороною усього континенту! Чому так? Чому не інакше? Невже владі дійсно начхати на цих людей?? 

~ дійсно..владі дійсно начхати на це місце, - пролунав чоловічий голос, а за ним і тяжкий видих. Незнайомець став під блимаючим ліхтарем та подивився вгору.- дивно..не має надії, не має сил, а вони все одно йдуть далі й не зупиняються..які дурні люди..

  Легка посмішка розриває туман перед очима. Майже безшумні шаги кружляють по вулицям Айсвілу. Тут дійсно застиг час. Здається цим будівлям щонайменше два століття, а вони ще тримаються. Ці ліхтарі продовжують своє блимання навіть в густий туман. Ці люди...та що вже про них казати, дурні та й годі...Скільки разів пролунали ці самі думки в голові незнайомця? Він не рахував, однак точно більше двох разів, поки шаги нарешті не припинилися й людська фігура не зупинилась. Легка посмішка застигла на обличчі. 

~ знайшов, - лише губами промовив хлопець, що стало зрозуміло по його тіні на стіні, й підійшов до, здавалося, звичайного зруйнованого дома. Однак ні, це було лише шоу.- тадам! От же, я гадав буде гірше.

  У той же час рука незнайомця доторкнулася до невидимої сфери, що оточувала будівлю й створила це марево. За мить прозора тканина розбилася на малесенькі уламки, що потім взагалі розчинилися у повітрі. За цим бар'єром сховалась двоповерхова будівля, що була, мабуть, найвищою й найбільшою з усіх будівель Айсвілу. Однак двері були зачинені. Стукати було марно, тому двері з грохотом відкрилися, майже не злетівши з петель.

— даруйте! Гадав, що мені вже ніхто не відкриє. Як самі бачите двері в нормі, я також, тож можемо забути цей інцидент, - під світом в великій залі опинився хлопець на вигляд років так двадцяти. Його чорняве волосся блищало під променями світла, а чорні очі роздивилися усе приміщення. Схоже, що ще ту в мить, коли цей незнайомець зруйнував бар'єр жителі цього будинку готувалися до атаки, тому хлопець застав їх в бойовій готовності.

— Ну чого ви такі злі? Приберіть свої дурнуваті жезли та палички. Перед вами ж я, Рейнольд Лопест, представник нової влади, що прийшов витягнути вас з цього багна! Гей, ви що робите? Гей, заждіть, куди це ви мене! Рятуйте!!

За декілька хвилин хлопець сидів біля стіни на стільці, прив'язаний до нього мотузкою. Здається той навіть не давав опір, коли його пов'язали. В руках перед собою незнайомець, ставший Рейнольдом Лопестом, тримав уявну табличку з номером, ніби справді грає ув'язненого.

— мене звуть Рейнольд Лопест, і за свої 2100 років я вперше потрапив у в'язницю людей...- хникаючи почав свою гру Рейнольд, після чого за одне клацання пальцями звільнив себе від мотузок та піднявся. - Сміх та й годі! - хлопець засміявся, трішки схопившись за свій живіт.- невже ви думали, що мене можна отак просто старими мотузками затримати? Однак ви мене вразили більше ніш люди декілька століть тому. Хоча б нема цих дурних хрестів, часнику та ще якоїсь дурниці. Дякую, любі люди, розважили мене під кінець робочого дня.

— так ти все ж таки вампір? - десь зверху почувся жіночий голос, а за ним і легке цокання підборів.На сходах, що вели на другий поверх, з'явилася дівчина років так сімнадцяти. Особливо вразило її рожеве волосся й такого ж кольору оченята. Здавалося, що вона все ще дитина. І зростом мала, і віком, однак її очі дивилися в саму душу. Холодний, але впевнений погляд з недовірою був направлений на незваного гостя. Це була Арістія Еванс - дійсно сімнадцятирічна дівчина, лідерка організації, що бореться за права людей. Їй було усього шість рочків, коли та змогла переконати людей, що в них ще є надія на щасливе майбутнє. Їй було усього два роки, коли її мати й батько померли...

— йой, панночко, а як ви догадалися? На моєму лобі цього ніби не написано, - Рей посміхнувся, завівши свої руки за спину.

— бо такими нахабними та грубими можете бути лише ви. Ну й що ж потрібно новій владі в цьому багні, як ви виразилися? - в голосі чулися нотки розлюченості й не задоволеності, все ж таки не дуже приємно, коли в твій бік летять образи.

— ми ніби не знайомі, щоб давали таку характеристику про мене. Однак я радий, що ви були тут з самого початку, знов розповідати теж саме не хочеться, однак доведеться, бо якась дитинка неуважно мене слухала,- Лопест зітхнувши присів на той самий стілець, на якому сидів пов'язаним декілька хвилин тому. З вуст злетіла посмішка, побачивши незадоволене обличчя дівчини від слова "дитинка", на якому Рей спеціально зробив акцент. - повторюю для неуважних. Я прийшов, щоб допомогти вашій організації. Ви ж хочете рівноправ'я та піднятися нарешті з колін? От я й прийшов саме до вас, що вам...