болотяниця

Сонце вже застигло в зеніті. Воно було таке яскраве, що здавалося, наче ця величезна червоно-жовта зоря ось-ось впаде на нас. Здавалося, її тримають на місці лише тоненькі, майже порвані прозорі ниточки, а зоря прагне зірватися, аби зустрітися зі мною. Тепло, лагідно гладило мене по щоках. Здавалося, не могло бути кращої погоди для невеликої подорожі, тому я хутко зібрався, намагаючись нічого не забути, хоч і брати з собою майже не було чого. Чотирьохсотий рік, зрештою. Час, коли жити було страшно.

Багато хто так думає. Але коли ж страшно не було? Відмінність лише у тому, в які роки відбуваються події, що залишаються в історії. Небезпечні або й смертельні хвороби, як і посягання на наші землі, наздоганяють нас майже кожні десять років. То чого нам боятися? Усі ми все одно помремо, рано чи пізно. Краще наповнити своє життя чимось, про що можна буде згадати з усмішкою, відчуваючи, що прожив це життя недаремно. Щоб потім поділитися цими спогадами з іншими, написати книгу або коротеньку розповідь про свої пригоди.

Я взяв гроші, воду, трохи їжі, ножі для самозахисту та запасний одяг. Напевно, ви хочете знати, куди я зібрався? Я вирішив піти до сусіднього села. Ходили чутки, що у них там звичаї трохи інші, краєвиди гарні. У тому селі є ліс із болотом, де, кажуть, живе болотяниця. Чуток про неї стільки, що лише Велес знає, які з них правдиві. Але точно сказати, чи існує вона насправді, ніхто не може. Тож цікавість змушує мене це перевірити.

Від хвилювання я не міг вимовити й слова. Нечисть вабила мене з самого дитинства: то домовик розповість щось по душах, то мерця побачу й почую. З нечистю мене пов’язує чимало, передусім родинний зв’язок. У моєї бабусі, мами, тіток і навіть двоюрідного брата є здібність бачити й чути те, що зазвичай люди не помічають: маленьких духів і потойбічних істот, які надто слабкі, аби явитися звичайним людям. Вони досаждають або тільки таким, як я, або взагалі не бажають, щоб їх бачили.

Занурений у думки, я й не помітив, як зібрався. Зачинивши двері, я вирішив трохи поквапитися, адже мені ще потрібно було знайти місце для ночівлі у тому селі. Спати на вулиці не хотілося, навіть попри літню погоду. Ночами стає прохолодно, та й хижі звірі можуть зробити мене... своєю здобиччю. Нервово посміхнувшись, я пішов зарослою стежкою.

Мені здавалося, що далі потрібно звернути праворуч три рази, а потім ще раз ліворуч — і я буду на місці. До сусіднього села йти близько чотирьох годин. Не надто далеко, але сама ідея перевірити, чи справді болотяниця існує, додавала мотивації рухатися швидше.

Тепле, майже пекуче сонце все ще підіймало настрій. Я завжди любив, коли спека обпікає шкіру до опіків. Холод же ненавидів так само сильно, як обожнював тепло. Узимку я часто думаю про те, як добре було б, як перелітному птаху, полетіти до теплих країв. Це, напевно, була б моя найкраща подорож — увесь рік жити в теплі. О, як це звучить! Хто б такого не захотів?

Я чув, що у південних краях є інші духи — більш миролюбиві, ніж наші. Їх називають святими, бо вони не завдають шкоди людям. Якщо порівнювати їх із нашими, то південні духи, певно, виглядають, як Божі архангели. Проте хто знає, чи насправді це добре. Місцеві жителі, здається, обережно ставляться до цих істот. Хоч би якими добродушними вони не здавалися, їхня підступність — то друга природа, що прокидається вночі у пошуках їжі.

---

Після кількох годин шляху я нарешті дістався сусіднього села. Почало сутеніти. Село виглядало охайним і мальовничим: дерев’яні будиночки з акуратними віконцями, доглянуті вулички. Люди гуляли, діти бігали навколо батьків. Їхній одяг був настільки гарний, що жителів цього села можна було б прийняти за шляхтичів.

Їхня поведінка викликала у мене тепле відчуття в серці. Це була або краса місця, або щастя людей, які тут живуть. Не знаю, як точно описати це враження. Та й кому я це розповідаю? Адже насправді я — лише вигаданий персонаж. Це трохи моторошно, чи не так?

Я підійшов до одного з місцевих жителів, щоб запитати про ночівлю.
— Перепрошую, ви не могли б підказати, де тут можна переночувати?
— Ви не місцевий? — перепитав чоловік і замислився. — Ну, гаразд. У нашому селі є заїжджий двір. Там можете зупинитися.

Він вказав рукою на північ і додав:
— Ніч коштує близько п’ятдесяти копійок. Не дуже дешево, але цілком прийнятно.

Я подякував і вирушив у напрямку, який він мені вказав.

---

Я швидко відніс речі до заїжджого дому. Місце виявилося затишним, але без особливих надмірностей. Господиня запропонувала мені вечерю, і я з радістю погодився. Курка, засмажена до хрусткої скоринки, нагадала мені про домашню їжу. Це була приємна пауза перед тим, як вирушити в ліс, хоча тривога вже почала накопичуватися всередині.

Збираючись, я вирішив не брати багато речей: лише ножа, трохи води й шматок хліба на випадок, якщо зголоднію. Сонце поволі заходило за обрій, і коли я ступив на стежку до лісу, небо вже набуло похмурого сірого відтінку.

По дорозі я зустрів двох чоловіків. Вони, здається, не звертали на мене уваги, але розмова, яку я мимохідь почув, змусила мене насторожитися.
— Знову хтось пішов до болота, — сказав один. — Нічого хорошого з цього не вийде.
— Ліс не прощає таких дурниць, — додав інший. — Зустріне її — і пропаде, як і всі інші.

Мене обдало холодом, але я продовжив іти. Сумніви стали гризти мене сильніше, коли я увійшов у ліс. Дерева тут були високі й густі, їхні тіні майже повністю поглинали рештки денного світла. Здавалося, що я потрапив у живий тунель, що поволі стискається навколо мене.

Кожен звук здавався загрозливим: тріск гілок під ногами, шарудіння листя, навіть вітер, що кружляв між деревами, звучав моторошно. Інколи мені ввижалося, що хтось стежить за мною, і я раз по раз озираючись, стискав ножа.

Стежка завела мене до болота. Воно було тихим і ніби дихало повільно та гнітюче. У темній воді відбивалося зловісне небо, а повітря було наповнене сирістю. Я зупинився на березі, відчуваючи, що далі — межа, за якою почнеться щось незвичайне.