3.

– Вибач, мені пора іти, було дуже приємно поговорити з тобою. Ще побачимось!

– Авжеж, авжеж! – Павло Пилипович рвучко потиснув йому руку. – А я і не знав, що ти настільки розбираєшся в сучасному мистецтві! Стільки всього побачити в цій картині! Неймовірно! Переходь, обов’язково переходь в наш журнал, нам такі знавці потрібні, ой як потрібні!

Іван Ігнатович лише посміхнувся у відповідь, і, протиснувшись крізь зустрічний потік чергової порції відвідувачів, вийшов на вулицю.

– Як же хороше тут!

Червоне призахідне сонце золотило покрівлі будівель і блищало на свіжих калюжах. Дощ давно пройшов, і про недавню грозу нагадувала лише озонова свіжість повітря і хмара, що сіріла і тихо гуркала, віддаляючись. “І навіщо усім тим людям всередині ранковий Париж, якщо ось тут, прямо під носом – вечірній Київ,” – посміхнувся Іван Ігнатович.

Раптом його увагу привернула дивна постать: якийсь художник сидів на складаному табуреті прямо біля стіни будинку, на тротуарі, і натхненно щось малював. Дивно: адже звичайно художники тут лише продають картини, а малюють їх деінде. Або ж не малюють, а просто купують у менш підприємливих художників, які не мають хисту до продажу своїх творінь, а лише талант, голий талант. Бідні вони люди…

 Але постать художника здалася Івану Ігнатовичу знайомою. Постривай-но… Та це ж той сумний юнак з дивним поглядом, що зустрівся йому на виставці! Що він тут робить?

Іван Ігнатович підійшов до нього і став уважно спостерігати за роботою молодого художника. Чіткі і виважені рухи, досконалі мазки, і кожен порух пензля перетворює біле і порожнє полотно на щось досконале… Талановите… Художник якраз закінчував картину – додавав останні штрихи, вимальовував останні деталі. Але що ж на картині? Іван Ігнатович підійшов поближче і… Париж! Він змальовував Париж! Дві дівчини-парижанки сидять у кафе під відкритим небом, п’ють каву на фоні набережної Сени. Сонце тільки-но зійшло, воно ледь-ледь грається промінчиками на хвилях незворушної ріки… Хмарки в небесній блакиті… Такі природні, що здається, ніби до них можна доторкнутися рукою… Старовинні будівлі випромінюють сам дух Парижа…

Згодом, довгими зимовими вечорами, Іван Ігнатович часто, перечитуючи свою натхненно-фальшиву статтю про Едуарда Ллойда, посміхався і поглядав на невеличку картину у дешевій рамі, що висіла навпроти його крісла. Він придбав її тоді за двісті гривень, не більше, але наскільки ж вона була талановитіша за розрекламований псевдо-шедевр Едуарда Ллойда! Іван добре пам’ятав, як чорнявий юнак вдячно подивився на нього, дбайливо взяв гроші і, несміливо посміхнувшись, почимчикував геть. В одній руці – мольберт, у іншій – футляр для пензлів. Де він зараз, що робить, чим заробляє собі на життя – Іван не знав цього. Але він знав достеменно лиш одне – що у той літній вечір лиш  він один, цей геніальний юнак з дивним поглядом, побачив прекрасний, п’янкий ранок над Парижем. І намалював його.