2.

На фіолетовому тлі сміливим порухом пензля було проведено кілька зелених ліній, у лівому верхньому кутку червоніла безформна пляма, і кілька квадратів геометрично-правильно розташувалися у центрі полотна. Все. Іван Ігнатович ще раз прочитав назву картини. «Ранок над Парижем» – ніякого сумніву бути не може! І де, питається, тут Париж? Те, що фіолетовий колір може символізувати ранок, ще можна було якось зрозуміти, але Париж? При чому тут Париж?

– Так, зосередься і подивись іще раз! – подумки наказав собі Іван Ігнатович. Він мружився, відходив подалі, до центру залу, підходив майже впритул, але ніяких асоціацій із славетною столицею Франції у нього не виникало.

– Але ж треба буде щось писати у статті! – запанікував раптом Іван Ігнатович. – Треба за всяку ціну знайти на цій картині Париж, та ще й обґрунтувати прискіпливому читачу наявність на творінні Едуарда Ллойда всесвітньої столиці романтиків і ловеласів!

– Іване Ігнатовичу, чи це ви? Сто років не бачились! – з цими словами до збентеженого журналіста підбіг гладкий круглолиций чолов’яга у блискучих окулярах, у якому Іван Ігнатович впізнав колишнього свого співробітника Павла Пилиповича.

– Радий тебе бачити! – Іван Ігнатович енергійно потис йому руку і ніби між іншим запитав:

– Як твоя нова робота?

– Не жаліюсь, не жаліюсь, – заторохтів, посміхаючись, той. – І, звичайно, не жалкую, що пішов з вашого журналу. Зарплата у тебе маленька, перспективи немає… Я скільки разів казав – звільняйся звідти, переходь у нашу редакцію! Згориш ти там на роботі, зачахнеш!

– Давай не будемо про це, все одно кожен залишиться при своїх, – посміхнувся Іван. – Невже нам у такому місці нема про що поговорити?

– Звичайно, є! Чудові картини, я би сказав, геніальні творіння недосяжного Едуарда Ллойда… Все-таки я дотримуюся думки, що Ллойд скоріше постмодерніст ніж кубіст, як ти думаєш?

– А як тобі «Ранок над Парижем»? – проігнорував запитання Павла Пилиповича Іван.

– Геніально, геніально! Я дивлюсь на це полотно, і мені ввижається Сена, і Montmartre, і  Тріумфальна Арка… І над прекрасним романтичним Парижем сходить сонце… Прекрасно!

Іван ніяк не міг второпати – чи справді його експресивний друг бачить все це на картині, а чи щойно нафантазував, і сам же повірив у свої фантазії. Невже Павло Пилипович просто жартує над ним? Та ні, не схоже – він щиро вірить у те, що говорить. А може, і справді там є Париж? Адже відвідувачі нескінченним потоком проходять повз цю картину, милуються чимось…

– Мені все зрозуміло, – засмучено подумалось Івану. – Виходить, з мене нікудишній мистецтвознавець і журналіст, я безнадійно відстав від сучасних мистецьких течій, якщо не можу побачити на картині таку помітну річ, як Париж. Не те що мухи, а слона не бачу! Ех, тяжка моя доля, виходить, я справді згорів на роботі…

Із роздумів його вивів наполегливий голос товариша. Він щось запитує…

– Вибач, що ти спитав?

– Ну ти і глухар, зовсім як пень скоро станеш! – жартівливо підморгнув Павло Пилипович. – Я питаю, а як тобі «Ранок над Парижем»? Що в цій картині тебе вразило найбільше?

 І тут Іван Ігнатович замислився: “Що сказати? Що я не бачу в цій картині нічого талановитого, а тим паче геніального? Ні, ні! Мене ж засміють! А для мене неможлива, неприпустима навіть думка, що я можу осоромитися на весь мистецький бомонд! Ну що ж… Якщо я не бачу Парижа, я повинен примусити себе його бачити!”

“А якщо не виходить?!”

Відповідь на це питання вразила Івана Ігнатовича своєю очевидністю: “Тоді я повинен брехати! Хай ніхто на світі ніколи не дізнається, що я не зміг побачити Париж на картині Едуарда Ллойда «Ранок над Парижем»!”

Іван Ігнатович посміхнувся і почав фантазувати. Ні, він не брехав, він справді бачив вузенькі паризькі вулички, величну Тріумфальну Арку, Ейфелеву вежу – але лише у своїй уяві. І він мальовничо описував хвилі Сени у променях вранішнього сонця, безтурботних парижан, що гуляють по набережній, собор Паризької Богоматері: спочатку – своєму  товаришу, так, що він із захватом і заздрістю дивився на нього, а вечором того ж дня – у статті, яку згодом вельми хвалив головний редактор, і навіть дав Івану Ігнатовичу премію як кращому журналісту місяця. Але все це було потім.

Іван Ігнатович закінчив свою натхненну промову і роззирнувся навкруги. Навпроти нього стояв, розкривши рота, Павло Пилипович, інші відвідувачі виставки також уважно дивилися на бідолашного Івана, мабуть, вважаючи його неабияким знавцем постмодернізму. Івану Ігнатовичу спало на думку, що після його промови останні сумніви присутніх щодо геніальності творіння Едуарда Ллойда безслідно випарувались.