1.

Іван Ігнатович квапливо чимчикував униз по Узвозу,  час від часу поглядаючи на годинник. На вигляд йому було років під п’ятдесят, але у кожному його русі проступала така наполегливість і енергійність, яку рідко зустрінеш навіть у тридцятилітніх. Іван Ігнатович був одягнутий у парадний, так би мовити, костюм: чорний вельветовий піджак, і блискучі туфлі надавали йому офіційного вигляду, а сірий капелюх того фасону, який часто носять поважні львівські міщани, додавав трохи національного колориту.

Іван Ігнатович запізнювався. Грайливий вітер розкуйовдив його волосся, ніби намагаючись відволікти цього метушливого чоловіка від невідкладних справ, що змушували його ледь не бігти по тротуару, але Іван Ігнатович не звернув на цю легковажну витівку погоди аніякісінької уваги.  Раптом йому прямо у ніс влучила важка крапля, а через мить листя на деревах зашуміли від дощу: із сизої хмари, що вайлувато сунула з боку Дніпра, полилася літня злива.    

– Ну ось, тільки намокнути мені і не вистачало, – пробурмотів він сам до себе і пришвидшив крок.

Іван Ігнатович працював у відомому мистецькому журналі і вже мав би бути на виставці поки що невідомого у Києві, але вже дуже популярного і модного за кордоном американського художника Едуарда Ллойда. Він уперше привіз повну колекцію своїх картин в Україну, і навколо них відбувався страшенний ажіотаж – кожен, хто вважав себе хоча б трішки обізнаним із сучасними течіями у живописі, просто не мав права обійти виставку увагою.

– Ну що ж це коїться? – побивався Іван Ігнатович, віддихуючись і вкотре поглянувши на годинник. – Я вже мав би бути там! Ех… Чортів будильник!

Нарешті він прибув на місце призначення: змоклий, захеканий і як ніколи готовий до роботи. Він вужем прослизнув повз довжелезну чергу, показавши двом кремезним  охоронцям посвідчення журналіста.

 – Нарешті…

Іван Ігнатович раптом поринув у хвилюючу і піднесену атмосферу київського мистецького бомонду, у якому він завжди почував себе у своїй тарілці. Ось молода художниця, що виставлялась півроку тому на Узвозі, а ось… Постривайте, а хто цей юнак? Якийсь дивний у нього погляд… Згадав! Його картини сильно розкритикували пару місяців тому, на виставці молодих художників! Здається, писали, що він малює «немодно»,  що у нього занадто фотографічний стиль…

– Жаль, що я не глянув його творіння, але якщо заслужені метри пишуть, що він нездара, то певно так і є, – подумав мимохіть Іван Ігнатович. Але засмучений юнак з дивним поглядом миттю вилетів у нього з голови – це-ж бо тепер не найголовніше!

У глибині залу висіла велика картина, завішена білим покривалом – гвіздок виставки, найвідоміша з робіт Едуарда Ллойда «Ранок над Парижем». Інші картини, що висіли у виставковому залі, також були завішені простираделками, а декілька найменших  закрили простими хусточками, щоб ніхто не побачив мазки генія раніше призначеного часу. Раптом світло у холі потьмяніло, і одночасно з цим ввімкнулися лампи на стелі, для підсвічування полотен.  

– Ох уже ці американці – зі всього намагаються шоу зробити! – спробував пожартувати вухастий чолов’яга простуватого вигляду, але на нього зразу обурливо зашикали.

Художник Едуард Ллойд виник ніби з повітря і почав коротку промову, присвячену своїй творчості і погляду на сучасне художнє мистецтво. Іван Ігнатович уважно слухав митця, занотовуючи головне у блокнотик,  хоча більшу частину того, що Ллойд говорив, він знав і так, бо ж не личить співробітнику мистецького журналу з’являтися на таких заходах непідготовленим! Ллойд закінчив говорити, почулися вигуки і нетерплячі аплодисменти – інтерес публіки був підігрітий до точки кипіння. І ось – кульмінація захоплюючого шоу, покривала починають спадати з картин, по черзі, починаючи із ближньої частини залу, і, очевидно, закінчуючи головною родзинкою виставки.

– Нічого, я ще надивлюся на менші полотна, це зараз не головне, – захоплено шепотів сам собі Іван Ігнатович, насолоджуючись атмосферою свята і подумки складаючи влучні фрази своєї майбутньої статті.

Полотно перед «Ранком над Парижем» раптом задрижало і нерішуче сповзло додолу. Протяжний шепіт захоплення зашурхотів серед мармурових колон виставкової зали. Відвідувачі з’юрмились навпроти знаменитого полотна, намагаючись всотати у себе кожну її деталь, кожен мазок. Іван Ігнатович стояв одним серед перших – поки натовп зацікавлено розглядав менші картини, що відкрились першими, він завбачливо став у стратегічно вигідну позицію. І ось – геніальне творіння Едуарда Ллойда перед ним. Іван Ігнатович, як і личить професійному поціновувачу мистецтва, спочатку подивився на полотно в цілому, охоплюючи поглядом якомога більшу площу картини, а потім почав уважно і ретельно вдивлятись в деталі.

– Дивно… – тільки й знайшовся, що сказати, Іван Ігнатович.