- Листопад. Як я люблю листопад. – казав доволі приємним голосом чоловік років тридцяти - сорока.
- Ну що ж ти не застібнешся, то ніяк, а? – продовжував він стоячи біля зеркала та кажучи останні слова блискавці на штанах.
- Отак краще. – все продовжував говорити чоловік, коли штани, які вже були малі для його розмірів із силою натягнулися.
- Наче все взяв? – сказав він стоячи біля дверей своєї квартири із портфелем у руках, довгому осінньому пальто і зализаним на бік волоссям.- Ключі. Де ключі? В коридорі чи де?
Середній зріст дозволив йому швидко проскочити до коридору знайти ключі і вернутися на коврик, який зустрічав при вході. При цьому, майже, не замастивши килими.
- Так краще. Треба виходити. – підсумував чоловік та вийшов із квартири.
Холодна погода давала про себе знати: усі люди одягалися тепло. Хтось йшов до школи, хтось в університет, найменших вели у садочки. Чоловік описаний вище йшов на роботу. Пришвидшеним темпом.
Тільки вийшовши на дорожку, яка вела до головної вулиці, заді хтось крикнув:
- Дядя Міша!!! – це був хлопчик років одинадцяти.
- А, це ти. – відповів дядя Міша повернувшись до співрозмовника, який був йому знайомий. - Я вас слухаю, юначе. Тільки по-швидше я запізнююсь.
При останніх словах дядя Міша подивився на свою ліву руку на якій повинні були бути часи. Їх там не було.
- От… Забув. – сказав швидше сам до себе дядя Міша та подивився у бік своєї квартири.
- На іншій руці. – холодно сказав хлопець та посміхнувся.
- Ааа… - хотів сказати, щось дядя Міша, але спочатку подивився на праву руку, де і знаходились часи.
- В мене просто дві руки робочі. На тій і на тій носити можу. Деколи путаю, от і все. – підсумував він.
- Ну да, ну да… - погодився хлопчик.
- Ти що хотів то?
- Ах да. У вас шнурки розмоталися. – сказав хлопчик і показав пальцем на туфлі дяді Міші.
- Цього разу я не куплюсь на це, Колєнько. – відповів дядя Міша. Він хотів було подивитися на свої туфлі перед цим, але вчасно зупинився.
- Я в цей раз серйозно. – знову холодно та із легкою посмішкою відповів Колєнька.
Дядя Міша все ж таки подивився на свої туфлі за 450 гривень, які він купив на базарі у бабці Наталки, яка переконала взяти його ці чорні кожані майстерні вироби на коробці яких писало «Україна. Харків» (Китай. Пекін).
- Із шнурками було все гаразд.
- Ну і нащо ти мене обдурив?
- Чого це я вас обдурив? – із не зрозумінням відповів хлопчик.
- Ти смієшся? З шнурками все добре. – продовжував дядя Міша.
- Одну секундочку.- сказав хлопець і майстерно витримавши паузу швидко зігнувся та розмотав на двох туфлях дяді Міші шнурки.
- А тепер? – мовив хлопчик та почав тікати.
- Ах ти, стій, не тікай! Ти не втечеш! В мене ноги довші!- кричав у ярості дядя Міша.
- І грубіші! – кинув Колєнька.
Хлопчик біг. Дядя Міша летів.
Летів не довго – задихався.
- Ну нічого в наступний раз зловлю… Треба кидати курити. Я ж не курю. Чого ж тяжко то так? – не міг зрозуміти дядя Міша.
- Хлопчик втік, залишивши дядю Мішу один-на-один із похмурою осінньою погодою та розмотаними шнурками.
- От, зараза, ну нічого колись і він в мене в дураках буде. – Із цими словами Дядя Міша присів на лавку, яка так доречно була поряд.
- Вибачте, з вами все гаразд? – сказала жінка із коротким волоссям та у довгому пальто.
- Що? Ну зі мною все гаразд, із шнурками вже також. Вибачте, а ви хто? – запитав дядя Міша.
- Та я просто бачила, як ви бігли за тим хлопчиком, а потім різко взялися за серце.- відповіла жіночка.
- Ні, то вам здалося. Я ж взагалі спортсмен.
- Спортсмен?
- Спортсмен. Так.
- Тоді зрозуміло. – мовила жіночка та притихла.
- А це так, – витримавши паузу сказав «спортсмен» - почка прихватила.
- Але ж ви спортсмен.
- Я то спортсмен, жіночко, але ж почка про це не знає.
- Мене Алла звати.
- Міша. Приємно.
- Після останніх слів дві не молоді людини потиснули один одному руки.
- Ви на роботу? – із цікавістю спитала Алла.
- Так. – із сумом відповів Міша.
- А де ви працюєте? – продовжив він.
- У офісі. А ви де? – також запитала Алла.
- Також.
- У офісі?
- Ні? Також не люблю свою роботу.
Алла голосно засміявся. Після цього трохи засоромившись.
- Зрозуміла. Смішно. А ви смішні, Мішо.
- Стараюсь, стараюсь. – із гордістю сказав дядя Міша.
- Ви на роботу? – продовжила Алла.
- Так. На метро йду.
- А я на маршрутку.
- Полюбляєте масаж? – запитав дядя Міша та посміхнувся.