Час мріяти

Кожна дівчина у королівстві чекала саме на цей день. Всі зали були святково вбрані, всі лампадки, підсвічники та канделябри були усіяні вогнями. Все довкола мерехтіло і переливалося, відбиваючи блиск позолоти та срібла, що не лише інкрустувало прадавні стіни замку, а й було вишукано викладене на святково вбраному бенкетному столі. Сьогодні до палацу були запрошені найкращі музики. Ніяких тобі бубнів та дудок. Лише скрипалі, арфісти та володарі інших музичних інструментів, що породжували дійсно геніальну мелодію. Ця солодка паста розливалася всіма закутками. Здавалося, що вона добирається навіть до темного підвалу і сягає вище баштового флюгера.

        Ця мить була такою довгоочікуваною. Це відбувається раз на кілька років. Тільки тоді відкриваються двері самого бажаного будинку. Це палац самих відомих у королівстві князів. Так-так, саме князів. Не королівських нащадків, не представників знатного роду, що належав до високого двору, не графів, маркізів чи то герцогів. А саме князів. Було в тому щось, що чарувало від цього ще більше. Вже давно серед дворянського панства гуляли плітки (особливо серед молоденьких панянок), що саме в цьому палаці вершаться найсвятіші серцю угоди.

        Бувалі матері лише крадькома сміялися, але не заперечували, хоча й вибити хоч із когось, хоч малесенькі відомості про події, які ховають ці таємничі стіни, було взагалі неможливо. Про це ходила й інша плітка.  Неначе старий заїжджий князь із своєю трухлявою дружиною отримували від всіх учасників пишного банкету клятвену обіцянку, що зобов’язувала всіх берегти прадавній секрет.

        Як би там не було насправді, проте, раз на кілька років ворота палацу, що за красою в сотні разів перевищував красу самого прекрасного – королівського палацу, відкривав свої ворота для гостей. Вважалося за велику благодать отримати запрошення до балу. І таке щастя випадало далеко не кожному. Княгиня особисто добирала кожен рід та кількість гостей від дому. Така звана вечеря була знаменитою ще й тим, що на ній обов’язково оголошували про свої заручини молоді дворяни. Не можна сказати, що це така вже й велика знахідка. Таке траплялося чи не на кожному місячному балі в королівському палаці, а що півроку володарі знатних домів власноруч влаштовували прийоми на честь заручин нащадків. Але саме заручини у цьому палаці мали найбільше значення.

***

Як би там не було, я частенько швеньдяла коридорами цього по-істину казкового замку. На мить, а то і не одну, здавалося, що потрапляєш в інший світ. Нову реальність. Стара Княгиня була дуже сварлива до своїх слуг. Ні, аж ніяк не вредна чи груба, навпаки, служки стояли в багаторічних чергах аби тільки потрапити в прислужники до Великої Княгині. Сварливою вона була лише тому, що постійно змушувала бідолах натирати до блиску все, від темних закутків підвалів до найвищої фрески на стелі. Кожен куточок палацу дійсно виблискував. Не дарма, мабуть, говорили, що князями вона з чоловіком стали після того, як першими почали привозити із далеких холодних земель хутра раніше небачених тварин. Їм треба було поцілити у самісіньке око. Тоді тварина помирала миттєво, а хутро було чисте й ціленьке. Сама ж плітка була в тому, що, наче б то, Княгиня власноруч полювала всю здобич, а сам Князь лише чинив та торгував здобутим. Та на ділі того не раз так і не говорилося.

Хоча, орлине око Княгині, що бачить найменшу пилинку на самому блискучому канделябрі в далекому кутку, не викликало в тому жодних сумнівів. Служкам подобалась така собі «базікалка» для прибирання. Звичайно, куди цікавіше натирати підлогу миючи кістки Великій Пані (а саме так вся прислуга зверталася до Княгині, хоча, по правді, їй самій того не хотілося. Бо вона нерідко морщила носа зачувши ці слова). А роботи у них було багато. Слуги працювали безупинно. Їх навіть поділили на три кімнати. Перша – працювала від світанку і до полудня, Друга – від полудня до заходу сонця, а Третя – від заходу і до сходу сонця, цілісіньку ніч. Можливо, саме тому замок був такий живий, такий вічний. Тому його обходили крадії та пліткарі. В ньому не було місця, щоб причаїтися. Чи було?

        Я не дарма так багато знаю про замок та його служок. А їх, вже ж повір, було до бісів лисих як багато. Ми, скільки пам’ятаю, жили по сусідству. Наш палац був значно меншим, в порівнянні з цим витвором. Але в рази більший за палаци всіх інших вельмож. Це викликало у татка не аби яку пиху, але в той же час, він постійно навідувався до сусідів, все видивлявся, що новенького. І як гадаєте? От-от, через кілька днів у нашому маєтку неодмінно з’являлася така ж, а то й ще дорожча забаганка. Біда вся була тільки в тому, що до нашого дому така купа різних речей не доречна. Князі мали вдосталь простору. На відміну від типових замкових кімнат із товстенними стінами, занадто високими стелями і непомірно великими розмірами кімнат, в них був цілий вулик. Такий собі лабіринт із тисячі маленьких та затишних кімнаток. Тому замок був таким теплим і привітним. Лише чотири зали мали такі звичні для місцевих (проте все одно занадто вже величезні) розміри. Від них у мене не рідко паморочилося у голові.

А от у нашому, звично широкому та просторому маєтку, не вистачало місця для всього. Окремі новинки відверто не пасували ні одна-одній, ні будь-чому іншому, що вже потрапило на око нашому батькові до цього. Від того мати вічно бідкалася, намагалася дати лад всьому тому безладу і тільки-но й знала, що натикалася на нову сварку. Але й сама ж любила додати чогось світського до будинку. От так і жили. У купі речей, де поруч із витонченою роботою нового майстра стояла протрухлявіла робота нікому не відомого, але такого звичного.