Педагогічна нарада пройшла швидко і доволі конструктивно. Петро Матвійович стисло висловив все що задумав про подальший розвиток ввіреної йому школи, почув враження підлеглих на свої пропозиції, віддав належні розпорядження і відпустив вчителів по класам. До його уроку географії, що був другим за розкладом, залишилася майже година, тож у директора було ще чимало часу щоб все добре обдумати і розставити по своїх місцях.
Чоловік піднявся з крісла і підійшов до вікна. За шибками його кабінету, що знаходився на другому поверсі будівлі школи, гойдалися верхівки каштанів і лип. Монотонне колихання дерев дещо вгамували шаленство думок та емоцій в свідомості директора. Дивлячись на них Петро Матвійович вперше, а куди вже діватися від очевидних речей, нарешті зізнався сам собі що знову… закохався.
Почуття про яке чоловік, після смерті дружини, більше навіть і не згадував знову завітало в його життя. Навідалося несподівано, непрохано, можна навіть сказати, що підступно. Крадькома пролізло в душу Петра Матвійовича так, що він і не помітив спершу цього. Просто одного ранку старий директор раптом прокинувся з дивною бентегою в серці і незрозумілим хвилюванням від якого все частіше почали плутатися думки в голові.
Тепер, коли не треба вже займатися самообманом й втікати від незаперечних фактів, чоловік може в деталях пригадати передумови зародження цього почуття. Це трапилося наприкінці минулого навчального року. Для тих хто назавжди залишав стіни рідного навчального закладу, в одному з ресторанчиків райцентру, було організовано святковий вечір. На ньому були присутні не лише юні випускники зі своїми батьками, запросили також й всіх педагогів разом з іншими працівниками школи.
Після смачного частування, щедро приправленого численними здравицями, настав час й для танців. Петро Матвійович збадьорений кількома бокалами шампанського вирішив струснути з себе порох старості й трохи розважитися, як неодноразово робив це в молодості. Запросив на повільний танець одну з випускниць, потім іншу, ще якусь маму колишнього учня й молоду вчительку зі свого колективу. Нарешті дійшло і до «дамського права». Зазвучали перші акорди безсмертного вальсу і до чоловіка підійшла Вона.
Директор прийняв запрошення жінки, хоч якщо бути відвертим, мав певні сумніви в своїх танцювальних здібностях, бо вже й призабув коли саме йому востаннє доводилося вальсувати. Однак побоювання чоловіка виявилися даремними. Під ніжні ритми музики вони закружляли з тою граційністю, з якою пух кульбабки витає в небесах на крилах легкого вітерцю.
Обережно пригортаючи до себе свою партнерку Петро Матвійович чи не вперше помітив яка вона вродлива та спокуслива сьогодні. Цей загадковий блиск очей з відтінками дорогоцінного малахіту, ця доброзичлива посмішка, що розквітала на кармазинових вустах, ці симпатичні кучері русявого волосся увінчані тонким золотистим обручем. Одягнута в довге, барвінкового кольору, плаття зі скромним декольте і напівпрозорими рукавами з мереживного фатину, жінка нагадувала казкову Мальвіну.
Вони протанцювали лише один танець, та його цілком вистачило для того, щоб спогад про цей вальс глибоко закарбувався в свідомості старого директора. І не тільки закарбувався, але й викресав в глибині душі іскорку почуття, що згодом розгорілося жарким багаттям. Як і чому так трапилося Петро Матвійович і до тепер гадки не має. Чи то був просто сліпий випадок, чи так своєрідно пожартувала непередбачувана доля, а може то десь на небесах хтось вирішив зробити йому такий неочікуваний сюрприз, подарувавши на схилі життя ще один шанс пізнати справжнє кохання.
Спершу чоловік не помічав вогнику емоцій, що зажеврів в його єстві. Чомусь відразу не звернув уваги на той незрозумілий сердешний щем, що все настирливіше не давав йому спокою. Надто зайнятий був керівництвом школи, літніми районними семінарами, і просто всякими іншими громадськими справами села. Однак минали дні за днями, а дивне душевне сум’яття не лише не вщухало, але ставало все більшим й сильнішим.
З початком нового навчального року у Петра Матвійовича закралася цілком справедлива підозра, що винуватицею його загадкової «недуги» була саме Вона. Бо як інакше можна було пояснити те безладне клуботання думок в голові директора що виникало від одного лише зовнішнього вигляду жінки? Як сприймати те що у нього перехоплювало подих від аромату її парфум, що мимоволі відводив свої очі щоб тільки не зустрітися поглядами при кожній зустрічі, що кров починала нуртувати в жилах всякий раз коли чув цокіт її підборів у шкільному коридорі?
Відповідь була очевидною, та Петро Матвійович вперто не бажав її усвідомити і прийняти. Він гнав від себе будь-який натяк на можливе кохання до іншої жінки так безжально, як витурюють обірваного злидаря з заможнього панського маєтку. Сердився на себе за свою слабкодухість й нерозважливість, вважаючи що не личить чоловікові його віку піддаватися таким негідним почуттям.
Коли ж бурхливі емоції вгамовувати стало вже несила, почав частенько виплескувати свій гнів і на Неї. Майже щодня директор присікувався до підлеглої через будь-яку дрібничку. Безпричинно шпетив ледь не на кожному кроці. Дорікав і сварився при найменші нагоді. Своєю недостойною поведінкою наче намагався вичавити її милий образ зі своєї пам’яті. Старався зробити все щоб вона зненавиділа його, й зникнула куди-небудь назавжди.
Не вийшло. Не зважаючи на всі потуги старому директорові не вдалося згасити полум’я пристрасті в своєму серці. Казкове почуття, не то жартома подароване долею, не то неждано зіслане небесами, владно опановувало його чоловічим єством. І якщо здоровий глузд ще якось безуспішно намагався боротися з цією солодкою «напастю», то душа вже давно й безповоротно підкорилася такій нездоланній силі.
#3825 в Сучасна проза
#10280 в Любовні романи
#2488 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 27.09.2020