4

До свого сорому, на ранкову педагогічну нараду, заплановану ним особисто ще кілька днів тому, Петро Матвійович ледь не запізнився. На то були дві причини. По-перше, хоч відстань між райцентром в якому він проживав і мальовничим селом де працював була порівняно невеликою, однак сама дорога за своєю якістю давно вже залишала бажати кращого. Численні вибоїни та канави перетворили шосе на своєрідний танкодром, змушуючи педагога робити на асфальтівці такі карколомні викрутаси, що йому позаздрили б досвідчені картингісти.

Однак головною причиною затримки шкільного директора було зовсім не те. Вже на під’їзді до села у нього тенькнув мобільний. Чоловік прийняв виклик і відразу почув у трубці знайомий протяжний баритон:

– Петре Матвійовичу, доброго ранку! Турбую вас в таку ранню пору лиш з одним питанням. Ви вже визначилися з тою пропозицією, що отримали від нас? Яка буде ваша відповідь? Самі розумієте, що час не жде й потрібно прийняти остаточне рішення якнайшвидше.

– Доброго ранку й вам, Остапе Степановичу! – і собі чемно привітався сивочолий педагог, як тільки голос в телефоні замовк. – Я ще в деяких роздумах і ваганнях. Розумію, що вам потрібна конкретний результат, тож обіцяю вже до сьогоднішнього вечора повідомити вам про свій вибір.

Дзвонив голова районного осередку одного з відомих у країні політичних рухів. Наближалися вибори до місцевих органів самоврядування і Петра Матвійовича попрохали розглянути можливість очолити ним партійний список кандидатів в депутати до обласної ради. Пропозиція виглядала вельми заманливою, адже було очевидним що політична сила матиме більшість у майбутній раді, а ще чоловікові прозоро натякнули, що у випадку переконливої перемоги на виборах йому гарантована висока посада в ієрархії обласних чиновників.

Після того як телефонну розмову було закінчено сільський директор іронічно хмикнув і зупинив своє авто на обочині дороги. В свій час він вже побував у політиці і трохи орієнтувався в тих її хитросплетіннях, що були зазвичай приховані від стороннього ока. Не те що б надто розчарувався в тому що довелося побачити, бо вже був достатньо зрілим і досвідченим чоловіком щоб сприймати неприглядну реальність без рожевих окулярів. Не піддався й дурманному впливу влади, що безнадійного спаскудила не одного його знайомого. Просто на будь-якій посаді реально оцінював свої можливості, і чесно виконував свої обов’язки роблячи те що міг зробити.

Вибравшись з машини Петро Матвійович якось мимоволі потягнувся до кишені за сигаретами, під впливом нещодавньої розмови, ще не усвідомлюючи того, що остаточно кинув палити вже давно, ще тоді коли поклав в могилу свою дружину. Прийшовши до тями чоловік відсмикнув руку, й підставив обличчя під прохолодний ранковий вітерець. Однак вгамувати емоції та почуття що нуртували в його душі сивочолому педагогу так і не вдалося.

Нестримні спогади мов баскі коні вмить закинули його в минуле, в ті часи коли Петро Матвійович був не поважним директором шкільної школи, а маленьким хлопчаком Петрусем. Скільки часу минуло, а він і досі чітко пам’ятає деякі фрагменти зі свого далекого дитинства. Мамину посмішку, батьківські вуса, запашний аромат паляниць які пекла бабуня. Калюжі що утворювалися на вуличці їхнього невеличкого поліського села після кожної літньої зливи, в яких він з приятелями пускали паперових корабликів. Смак лісових ягід, таємничий шелест крон високих дерев над головою, щедрий розсип грибів на лісових галявин.

Хоч часи тоді були й непростими, і частенько доводилося допомагати батькам по господарству Петрусь пристрастився до літератури. У вільний час перечитав все що тільки можна було знайти в сільській і шкільній бібліотеках. Віддавав перевагу пригодам й героїчним подвигам. Таких класиків як Дефо, Стівенсон, Сабатіні й Дюма знав ледь не на пам'ять. Персонажі їхніх творів були для нього героями, на них старався бути схожими, з них брав приклад в своєму повсякденному житті.

Не дивно що закінчивши на відмінно сільську школу, Петрусь подався навчатися в місто. Вибір у нього був невеликий, і вгамувавши наївні мрії про професію відомого і безстрашного мандрівника, хлопець врешті-решт поступив у скромне педагогічне училище, на непримітного вчителя географії. Про той свій юнацькій вибір Петро Матвійович ні разу не пошкодував, бо то насправді було те що судилося йому долею.

Чоловік провчителював все своє подальше життя. На педагогічній ниві було по всякому, його чекали труднощі й перемоги, невдачі та успіхи. Та як би не складалися обставини Петра Матвійовича завжди підтримували спогади його незабутнього дитинства. Проблеми він вирішував з наполегливістю Робінзона Крузо, до ворогів ставився з благородством Д’Артаньяна, жінок любив як капітан Блад свою Арабелу.

Хоча, незважаючи на свою доволі симпатичну зовнішність, юнак ніколи не брав приклад зі славнозвісного Казанова. Вже на першому році навчання в університеті він познайомився зі своєю однокурсницею Ніною, яка стала його єдиною судженою на всі подальші роки. Разом вони долали всі життєві негаразди, ростили двійко дітей, кохали одне одного до безтями.

Коли кохана покинула його Петро Матвійович наче провалився в колодязь одинокості й збайдужіння. На той час він з дружиною вже мешкали одні. Діти зросли настільки, що кожне прямувало своєю життєвою стежиною. Старший син пішов шляхами батька й тепер викладав в одному з найпрестижніших університетів столиці. Доня забрала всі здібності матері і стала поважним мистецтвознавством. Бачились вони тепер не часто й спілкувалися головне за допомогою Інтернету. Сивочолий педагог залишився в холодній самотності з тим присмаком гіркоти самотності, що дарує кожному з нас невідворотна старість.