3

На свою роботу Мирослава добралася буквально за лічені хвилин. Сільська школа, де вона працювала завгоспом, знаходилася в якихось десятках метрів від її хати. Як відповідальний працівник, жінка в першу чергу навідалася до шкільної котельні. Хоч морозів, як таких, цієї зими не спостерігалося, та тепло в класах для неї тепер найбільший головний біль. Не дай Бог трапиться щось непередбачуване, батареї захолонуть і в учнівських аудиторіях температура впаде нижче призначеного мінімуму. Тоді директор точно дасть такого прочухана, якого їй і в найстрашніших снах не снилося. Старий гаспид, ще нещодавно такий спокійний і добродушний, останнім часом наче з ланцюга зірвався, і так прискіпувався до неї навіть через найменшу дрібничку.

На превелике задоволення Мирослави в котельні все було гаразд. Черговий кочегар, підстаркуватий, давно не голений і весь в чорному бруді від вугільного пороху та сажі, дядько Станіславович лише заспокійливо махнув рукою та лукаво підморгнув на її привітання. Наче безслівно говорив, що Василівна може не хвилюватися, тут у нього все під контролем і майже всяку технічну проблему він й сам здатен вирішити без допомоги та втручання вищого керівництва.

Жінка на це полегшено зітхнула і злегка посміхнулася у відповідь кочегару. Знала що так воно й мало бути. Від самого початку своєї роботи, на посаді завгоспа, Мирослава встановила залізні правила й дисципліну в своєму невеличкому шкільному «хазяйстві». На початок всіх підлеглих шпетила і сварила немилосердно. Робила все можливе щоб донести до них, що безвідповідальності, ледачості та панібратства на роботі вона від них не потерпить.

Невеликий колектив шкільного техперсоналу спершу новоспечену начальницю сприйняв в штики, та доволі швидко перемінив своє ставлення до жінки. Працівники незабаром зрозуміли що її вимоги цілком справедливі. А найголовніше відчули, що Василівна своя людина, коли треба зрозуміє й допоможе, а як доведеться то не побоїться за них голос підняти перед директором, і навіть заступитися перед бундючним районним начальством. Звідси й впевненість у тому, що вони не підведуть, і навіть цей кочегар Станіславович відгукнеться на перше ж її прохання, коли серед темної ночі доведеться робити якийсь терміновий і невідкладний шкільний ремонт.

Відверто кажучи Мирося раніше й гадки не мала що буде займатися такими справами. В роки шкільної юності вона мріяла стати лікарем. Чому, тепер вже й сама не скаже. Просто часто уявляла себе в білому халаті зі стетоскопом і шприцом в руках. Не вийшло. Навчання в медичних закладах виявилося не по кишені її батькам. Про дитячі фантазії довелося забути, хоча настирливе дівча все ж одного домоглося – навчилася робити уколи, що неодноразово пригодилося їй в подальшому житті.

Незабаром довелося розпрощатися ще з одним своїм бажанням – вивчитися на перукарку. Мама порадила не забивати собі голову дурницями, а краще вибрати ту професію, котра завше принесе якісь заробіток. Так Мирося потрапила в училище звідки врешті-решт й вийшла вправною швачкою. Кілька років пропрацювала на текстильній фабриці в райцентрі поки не вийшла заміж та не завагітніла своїм первістком.

Коли ж декретна відпустка закінчилася, виявилося що фабрика збанкрутувала і повертатися на роботу молодій жінці нікуди. Після багатьох поневірянь влаштувалася в сільську школу звичайною прибиральницею. Деякий час старанно підмітала пришкільну територію, мила підлоги в класах і протирала вікна особливо не розраховуючи на щось більше й значущіше.

Та в долі були свої плани щодо неї. Років зо три тому в школі звільнилася завгосп. Не вдовольнившись низькою зарплатнею чолов’яга кинув роботу та подався шукати свого щастя закордоном. Директор довго ламав собі голову над тим кого прийняти на таку відповідальну посаду поки його вибір не впав на Мирославу. Що спонукало чоловіка до такого рішення жінка навіть не здогадується, тоді вона майже не вагаючись згодилася і не підозрюючи яке ярмо добровільно повісила на свою шию.