Розділ 4 «Нове»

     Всі події нас довго не чекали. Поки ми шукали якогось автобуса якій ходить по місту ми вже і знайшли собі хатину на окраїні міста, домовишись з власником ми розібрали свої телефони та лише залишили собі сім-карти та карти пам'яті про всяк випадок.... Грошей у нас вистачало на перший рік життя але ні я ні Брюс не могли собі дозволити якусь розкіш, хоч для деяких людей це могло звучати як каторга для інших це були реалії життя, в яких вони живуть з самого дитинства.

     Сидячи на сидіннях автобусу ми ні про що не думали окрім нового життя, у нас при собі досі була зброя, ми дивувалися що досі ніхто нічого їм не сказала про повернення її або ще чогось. Мабуть про нас знову просто забули. Дивлячись в вікно де йшов дощ разом з незрозумілим снігом ти починаєш розуміти що в середині теж таке не зрозуміле відчуття одночасної свободи і залежності від чогось. Ми майже втратили все, по словам Брюса це вже була для нього бажана свобода. Автобус їхав не спіша, невже водій розумів що везе людей в не мішки з картоплею, все досі здавалося таким звичним але новим.

— Конечная! — крикнув водій дивлячись на нас, в цьому автобусі були тільки він и ми. — Що ви загули в цьому районі...

     Ми мовчки вийшли через задні двері, окрім особистих речей у нас нічого не було, ні телефонів, ні одягу, нічого! Ми пристосувалися життю і таких умовах, війна навчить всьому чого ти не хочеш. 

— Ти пам'ятаєш адресу яку нам казали? — сказав Брюс дивлячись по сторонам.

— Та так, але справа в тому що тут я ні разу не був.

     На їхнє щастя люди тут були добрі на цій окраїні, тож швидко вони зібралися до бажаного їм місця, за адресою яку їм дали був дерев'яний будиночок, ніби там ніхто ніколи й не жив. Але це все було лише з зовні. Двері були відкриті а в середині на дверях висіли ключі які Ларі одразу забрав собі. Будинок всередині був не поганий, було видно що шпалери зовсім нові, ніби їх лише пів року тому поклеяли, в ковдри на стінах їх збили з пантелику, до цього таке вони лише бачили в селах особливо якщо це були старі бабусі які сумували за минулим, ніби це колись повернеться до них з їхньою молодістю...

— Ми ж начебто не виїзжали за межі міста. Що за село тут тоді?! — Буркнув явно не задоволений Брюс дивлячись на стіни. — Ну ладно, пофіг якось. — сказав він впавши на диван.

— Та нормально тут все. Що ти хотів за такі гроші.

     Всюди була пиль, але всеодно було таке відчуття ніби тут хтось недавно був. Старий запах приникав до самого центра сердця, було відчуття чогось старого, далекого але в одночас луже близького, ніби молоді мамині руки, яких ти вже не відчуєш та не побачиш...

     Ця хатина була умовною п'ятистінкою, якщо бути проще всього на всього з двома кімнатами. Якщо придивитися до стін, вони були не рівні, і про підлогу можна були сказати теж саме. схоже що цей будинок довгожитель, в такий час це рідкість, в таких можна було побувати тільки в музеях. Ми сиділи мовчки, в головній кімнаті були два дивами тож ми мовчки та без суперечок обрали хто де буде спати. Ніч давно вже висіла над містом, в ми все не могли піді в всесвіт сну.