Розділ 2 «Повернення дихання»

     Сонце злегка сліпило очі через скло автомобіля, місто нарешті зустріло нас шумом коліс авто, швидкими людьми які завжди кудись поспішають в одночас кидаючи на нас дивні погляди, можливо це тому що ми були трудні від сирих окопів в можливо комуфляжна форма не давала спокою. Ми знали це місто як п'ять своїх пальців, але жодного разу не бачились тут. Брюс дивися по сторонам ніби шукав щось.

— Пам'ятаю той момент коли ми вперше дізналися що з одного міста — на обличчі Брюса з'явилася ледь помітна усмішка, в очі перевелися на Ларі — тож мабуть тут наші дороги розбігаються... Навіть не віриться 

— То може обміняємося адресами? — Ларі і на справді не дуже хотів обривати всі зв'язки з ним, хоч це була не дуже класна ідея але спробувати треба було.

     Брюс мовчки дістав маркер з нагрудної кишені та протягнув руку.

— Дай руку.— він не дуже обережно закасав рукав форми та почав писати там щось, через пів хвилини на руці красувалася його адреса. — Приходь хоть і в ночі, завжди буду радий тобі, але на всякий напиши теж свою адресу.

     Ларі ще навіть не встиг прочитати адресу як в його руці був той самий чорний маркер, і ось через мить вони були немов помічені. Без зайвих слів вони розійшлися. Він не думав що колись ще хтось до когось прийде, він не не хотів з ним бачитися він знав що таке реалії життя. Ларі йшов як покинутий він знав що вдома його ніхто не буде чекати, його ніхто ніде не чекав окрім Брюса, та і стільки часу його не було вдома... Ось вже перед ним повстала фігура знайомого під'їзда, в домофоні мабуть пароль не мінявся з часів коли вони ще бігали малі, але це все зайві думки. Підійшовши до своєї знайомої двері він не впевнено подзвонив в дзвінок, за дверима було чутно бурчаня, та поспіх зі словами "іду, іду!", це було дуже схоже на мою кохану Марію, яка вже мабуть і забула про нього, двері швидко відчиняються вона не дивлячись почала сваритися.

— Я тобі що казала! Вдома бути... — жінка подивилася на свого чоловіка з ніг до голови та ніби оціпінила — Ларі?.... — на очах з'явилися сльози — як же я за тобою сумувала...

     Через декілька секунд вона вже кинулася до нього в обійми, Ларі завжди думав що вона ніколи його не кохала, але цей момент перевернув його світ з ніг на голову, він легко придав її до себе відчуваючи до болю улюблений аромат Марії.

— Чому ти не писав?... Я думала ти забув про нас чи взагалі... — вона дивилася на нього в легким гнівом та переживанням. — Я тебе так чекала... Так чекала!...

— Чесно. Це я думав що ти про мене забула...

     Жінка відсторонилася від нього, ні не через його слова, в для того щоб нарешті дати йому відпочити, вона відкрила двері та запросила до дому так ніби він новий гість цього логова, все було таке знайоме та водночас незвичне, зайшовши на кухню на столі стояв яблучний пиріг, ніби тільки він знав про його прихід. Відрізавши шматочок пирога він випадково впустив ножа на підлогу.

— От же... Схоже буде якийсь гость... Ти когось запрошував? — Піднявши ножа вона подивилася на нього

— Ох Маріє, в ти і досі віриш в ці погані прикмети. — злегка усміхнувшись Ларі відкусив шматок пирога. — Ніхто нікого не кликав, тож не переживай.

— Та що. От побачиш прийде хтось. Не сьогодні так завтра. — Трохи бурчала Марія водночас дбайливо дивлячись на нього.

     Через годину він вже сидів сам, тому що Марії треба було відлучатися, сонце вже сідало, ніжні помаранчеві промені проходили через штори на вікнах в солодкий яблучний пиріг вже давно охолов стоячи на столі. Те що він знав про сина, він вже поїхав вчитися до коледжу, тож немає змоги з ним побачитися, це його трохи засмучувало?.... Мабуть ні. Зайшовши до спальни і відкривши двері шкафа він подивися на всій цивільний одяг, він зітхнув з полегшенням. Давно не носивши цівильний одяг ти забуваєш як ходити в вільному одязі, так само як ходити звільненою людиною від обов'язків... Подивившись на себе в дзеркало він не впізнавав себе, було таке відчуття що він стоїть голий, тому що форма приросла до нього немов додатковий шар шкіри... Це не я, це хтось інший окрім мене. Але ми такі створіння що можемо пристосуватися до всього... Навіть до самого гіршого що може бути.