Розділ 1 «Між світами»

      Війна залишила їх, як скульптури з тріщинами — обпалені полум’ям і покручені невидимими ударами часу. Кожна тріщина — це спогад, кожен злам — це втрата, що не зійде з душі. Вони стояли на порозі нового життя, де немає гучних перемог і слави, лише тиша, що тягнеться важким тягарем. Цей світ — чужий і жорстокий. Тут героїв не шанують, їх віддають забуттю, а біль ховають під масками звичайності. Вони йшли далі, несучи на собі не лише рани тіла, а й рани душі, які ніколи не загояться. Кожен крок — як битва, де ворог невидимий, а зброя — це пам’ять про те, що не можна виправдати і не можна забути. Їхній дім — цей новий світ, але чи зможуть вони знайти в ньому місце для себе, чи залишаться навіки зчорнілими тінями власної війни?

     Вони  відчували себе чужими навіть у власній шкірі. Кожен вдих здавався тягарем, кожен звук — лячним відлунням вибухів, що давно стихли, але досі дзвеніли в головах. Серце билося так, ніби прагнуло вирватися з грудей, втекти від того, що залишилось позаду — від крові, втрат і страху. В очах — порожнеча, що ховала бурю емоцій: провину, розпач і крихку надію. Вони знали, що світ не подарує їм спокою, що мир — це не кінець битви, а початок ще більшої війни — війни з собою. І все ж, попри все, вони рухалися вперед. Бо жити — значить боротися, навіть коли сили майже вичерпані. Іноді найстрашніший ворог — це ти сам, і ця війна триває всередині, без кінця і без переможців.

      Вони стояли на холодному шосе, обабіч порожньої дороги, чекаючи попутку, яка могла й не зупинитися. Вітер грався розкиданим сміттям, шурхотів сухим листям і ніс запах пилу та порожнечі. Брюс нарешті зірвав мовчання:

— Ларрі, давай йдемо звідси, тут холодно і порожньо.

Ларрі мовчки дивився на дорогу, де вдалині мерехтіли вогні міста.

— Брюсе... я не можу, — прошепотів він. — Просто не можу залишити це місце.

      Його голос тремтів, а в очах горіли спогади, які він не міг вигнати. Брюс зробив крок уперед, але не наважився скасувати мовчання, яке між ними повисло. Дорога була довгою, і кожен крок вперед — це була ще одна битва.

— Страх перед чимось новим — це нормально, хоча зараз я тебе зовсім не розумію. — Брюс тяжко зітхнув — Нарешті це скінчилося, а ти... 

     Ларрі стояв і сам не розумів що ж його не пускає, всередині було дивне відчуття першіння, ніби все не так має бути.... Ніби це йому сниться. Побачивши як він стоїть в своїх думках Брюс його легко штовхнув в плече.

— Не спи. Нас все таки підкинуть.— Він сказав це твердо, хоч і з легкою нотою стьобу.

     Чоловік який вирішив їх підкинути був схоже що сам ветераном, пов'язка на лівому оці, посічене обличчя, це все виглядало як біль, біль який він розказував Брюсу. Війна, окопи, автомати, це все буде нас переслідувати ще довго, але мабуть, може треба просто розслабитися?... Вдома кожного з нас є сім'я яка чекає на тебе, хоча може бути все і навпаки... Все в житті не постійне і це треба пам'ятати. 

     Легкі коливання машини та розмови на передніх сидіннях кидали до сну, хоча дорога така коротка, в бажання спати так багато...