Рани (частини з першої по п'яту)

Частина I

Хвойний, сирий ліс. Десь далеко чується вовче виття. Сіроманці живуть біля підніжжя гір і рідко заходять так глибоко в хащі, хіба що іноді спускаються сюди на полювання. Та вовки — не єдине, чого варто остерігатися. Чимало людей обходять ці нетрі стороною через привидів. Крізь ліс немає ані доріг, ані бодай ледь помітних стежок — лише ті, що проклали звірі. Крізь густі крони та товсті стовбури сонячне світло майже не пробивається. Тут легко заблукати в зелених, непрохідних коридорах.

Попри це, крізь зарості швидко пробирався хлопчина. Тіло парубка було вкрите подряпинами, він притискав долоню до глибокого порізу на плечі, що лишився від леза меча. Хлопець уже майже вибився із сил, раз у раз спотикаючись об покручене коріння. Його очі палахкотіли гнівом, але серцем керував страх. Йому було боляче озиратися: якби він побачив за спиною те чудовисько, від якого зараз тікав, то не втримався б і впав, втративши волю до життя.

Поки в нього ще лишалися сили тікати від власних жахів, юнак присягався: “Помщуся. За будь-яку ціну, але помщуся почварам!”

Коли батько був ще живим, вони обожнювали блукати лісом, збираючи гриби. Але навіть із ним він ніколи не заходив так глибоко в хащі. Дорослі боялися тутешніх привидів, а в самій глибині лісу їх була тьма-тьмуща. Парубок знав, що хижі лицарі не наважаться зайти так далеко, тому остерігався лише лісових духів.

Біль у м’язах підкошував ноги, але жага до життя давала сили, що не давали впасти. Раптом живіт скрутило від голоду — здавалося, шлунок зав’язався вузлом. Мало які гриби тут можна було їсти без шкоди, але хлопчині нічого не залишалося, як проковтнути кілька знайдених сироїжок. Завдяки батькові, з яким вони ледь не жили в лісі, юнак міг відрізнити отруйне від їстівного. Він знайшов навіть кілька ягід, яких ще не встигли обібрати дикі звірі.

Проте сил вистачило ненадовго. Невдовзі хлопець уже зовсім не міг іти. Навколо не було чути нічого, крім його важкого хрипкого дихання та перешіптувань привидів, що нагадували далекий шум вітру.

Знесилений юнак впав на землю. Фермер, який шукав у цих нетрях загублену вівцю, почув глухий удар. Він поспішив на звук і побачив тіло. Чоловікові відразу здалося, що цей зайда на когось схожий.

На хлопцеві не залишилося живого місця: руки й ноги в глибоких подряпинах, ступні збиті в кров, а очі почервоніли — пересохлі, вони ще зберігали сліди недавніх сліз. Фермер знав: якщо покинути малого тут, той загине. Він закинув непритомного хлопця на спину й рушив додому.

— Невже над тобою так привиди познущалися, мій Ро… — чоловік урвав розмову з безсилим гостем, згадавши, що це не його син. — Вибач, — тихо завершив він і замовк.

Чоловікові лишалося тільки гадати, як відреагує дружина, що зараз рибалить десь за селом.

Саме дорогою додому фермер знайшов свою вівцю. Точніше — те, що від неї лишилося. Останки валялися серед дерев, приховані високою травою: недоїдена голова та розкидані навсібіч клапті вовни. Це точно була робота вовків, чиє виття він чув нещодавно. Чоловік так поспішав знайти худобу, та, на жаль, не встиг. Над залишками вже кружляли мухи, а з трави й кущів на землю повільно стікала кров. Про те, що це саме його вівця, свідчив лише кований дзвіночок, який лежав неподалік голови.

На березі вузької річки, попід самим лісом, розкинулося крихітне поселення — Дасіль. Будинки тут були маленькі, з’єднані ледь помітними стежками. Тільки в центрі, біля спільного колодязя, виднілися глибокі колії від коліс возів.

Саме тут, у будинку на околиці, мешкав фермер-рятівник разом зі своєю дружиною. У їхньому садку росло кілька яблунь та вишень, але понад усе жінка леліяла свої квіти.

У селищі жило небагато людей: лише кілька сімей та самотні старі. Тут кожен намагався допомогти ближньому, і мешканці не знали ворожнечі — справжня ідилія, де майже не існувало особистих кордонів.

Чутки в селі розліталися швидше, ніж блискавка в небі. Кожен вважав за обов’язок розповісти про все, що побачив у сусіда, тому правду тут часто прикрашали або ж навмисно про щось недоговорювали.

Про чудовиськ тут не хотіли навіть думати, не те що говорити. Зазвичай на свята всі збиралися в найбільшому будинку громади й влаштовували бенкет. Минулого сонцестояння місцевий мисливець вполював такого велетенського вепра, що його заледве дотягли четверо чоловіків.

Поряд не було фортець, які б нагадували про існування міфічних чудовиськ, здатних будь-якої миті покласти край цій ідилії. Разом із мурами тут був відсутній і гнітючий настрій. Проте про жахи, що приховує в собі каміння укріплень, у Дасілі знали не з чуток. Коли синові фермера виповнилося дванадцять, його забрали на службу до одного з таких фортів. Батьки пручалися, не бажаючи миритися з тим, що можуть ніколи більше не побачити дитину, але лицарі стояли на своєму. Їхні начищені обладунки ніби знущалися, сліпучо виблискуючи на сонці. Відтоді родина не знала, чи живий їхній син: вони не отримали жодного листа, і з кожним днем надія згасала.

Чоловік промив водою рани хлопчика й поклав його на невелике ліжко в окремій кімнаті. Один із односельців колись повчав фермера, що подразнення, а надто глибокий поріз на плечі, обов’язково слід промити вином або оцтом і перев’язати чистим.

У хаті якраз була прихована пляшка вина. Вони з дружиною зберігали її на особливий випадок, і, схоже, він настав. Фермер залив плече парубка вином і наклав пов’язку з чистої тканини, що саме висохла на подвір’ї.

Частина II

Юнак не приходив до тями.

Фермер вийшов на подвір'я. Він хвилювався за життя малого, хоча зовсім його не знав. Попереду чоловік угледів Корінну: вона саме поверталася додому з вудкою та повним кошиком риби. Тепер він мав якось пояснити дружині, що їхня єдина вівця загинула, а в хаті лежить напівмертвий хлопчина. Ще поки чоловік шукав худобу в лісі, він не знав, як почати розмову у разі невдачі. А тепер на його голову звалилося ще й те, що годі було пояснити.