Частина 4

Вечоріло. Сонце потроху ховалося за крони дерев та барвило небо в помаранчевий колір.

Чутки про якогось хлопчика, якого додому приволік Фрід, розійшлися по селі лісовою пожежею. На Корінну, що вийшла до колодязя, косилися односелець. За спиною вона чула незвичні перешіптування.

Її це допікало, але жінка не могла нічого вкоїти, крім того, щоб кричати й зриватися на інших. Та і цього вона не могла собі дозволити, тому стиснувши зуби, терпіла.

Вона зустріла жінку з сусіднього будинку, з якою ще вчора говорили про Корінновий сад — а зараз, сусідка відводить від тієї погляд, навіть не в змозі подивитися в очі: “Ти думаєш — це я привела того монстра до нас додому ?” — жінка тихо, мов молитву, промовила. А в думках лише проклинала малого за те, що він з'явився в її житті.

“Де вони його знайшли ?” — почулося поряд будинку пекаря.

Жінці хотілося провалитися під землю від сорому, та вона трималася, й лише гнівалась. Проти неї, ніби весь світ обернувся. Вона знаходила спокій, лише в думках про минуле; особливо про дитинство Рольфа.

Жінка намагалася сховатися в спогадах, від навколишнього світу. Наче Корінна зараз зайде додому, а там її зустріне ще маленький син; він знову нагадає жінці, що хоче стати ковалем, як той великий, сильний чоловік, який кував в столиці на ярмарку.

Але коли Корінна зайшла в будинок, там не було того сімейного затишку, що панував тут кілька років тому. Вона гучно поставила відро на табурет. Чоловік вийшов зі своєї кімнати, але навіть не встиг нічого сказати. “І довго це чудовисько буде залишатися тут ?” — прошипіла жінка, й показала в бік кімнати сина.

“Чому ти не хочеш допомогти тому малому ?” — запитав чоловік.

“Тому, що це чудовисько, що прийняло форму нашого сина ! І якщо ти досі не зрозумів, то це не наша дитина” — говорила жінка.

“Я й не говорю, що це наш син; цій дитині потрібна наша допомога” — чоловік заклинав жінку.

Але дружина не хотіла слухати: “Він мене лякає, і лякає всіх сусідів…” — жінка грюкнула дверима у свою з чоловіком спальню. 

Чоловік спробував відкрити двері, але вони не піддавалися. Схоже Корінна якось замкнула їх з того боку. 

“Відчини, люба, я хочу спати”, — чоловік сперся головою на двері та бився в них кулаком.

Двері так і не відчинилися, тому чоловік підсунув до ще теплої печі лавку. Поклав на один з її кінців мішок з пшоном як подушку, й ліг, притуливши спину до нагрітого каміння.

Ліжко було не набагато м'якше дерев'яної лави, але значно ширше. Мішок з пшоном прийняв форму голови Фріда, та став твердим, немов камінь.

З кімнати, в якій спав хлопчик, долинали звуки скімлення. Чоловіка нутро, торкало серце від хвилювання за незнайомця. Йому навіть не вдавалося заплющити очі. 

Підійшовши до дверей, Фрід їх обережно відхилив, й просунувся в кімнату.

Хлопчик почув скрип підлоги й замовк, вдавши ніби вже давно спить.

“Тебе налякав мій стукіт у двері ?” — поцікавився чоловік, погладжуючи плече малого.

“Ні”, — тихо почулося з під ковдри.

“Не турбуйся, ти ж в безпеці”, — присівши на край ліжку, мовив чоловік.

На Фріда подивилися два великих ока, над якими в місячному сяйві грали краплі холодного поту: “ “В безпеці” ? Вам розповісти, чому я тікав по тому лісі від лицарів !?”

Чоловік не встиг нічого відповісти, як хлопець продовжив: “Незадовго до заходу сонця, в будинок моєї сім'ї постукав той, що клявся захищати людей, з головою мого батька в руках. Спершу він говорив, що намагався врятувати нашого батька від монстрів. Мама набрала йому навіть гарячу ванну, щоб віддячити хоча б за спробу. Ще з самого початку той лицар намагався якось помацати мою маму, ледве їй під плаття рукою не залазив. А коли він приймав ванну, то навіть тоді не відпускав свого меча. Зараз то я розумію, що він не чудовиськ вбивати збирався. Той виродок змушував нас дивитися, як… знущається з нашої мамою”, — хлопчина опустив голову.

“Мені пощастило, і поки він… — зупинився хлопчина, ковтнувши грудку, застряглу в горлі: — І поки він різав всю мою сім'ю, я біг щосили, чуючи за своєю спиною крики моїх родичів”, — хлопець не витримав, й розплакався.

Чоловік обійняв його, і шептав на вухо: “Я тебе захищу. Я тебе захищу”, — не припиняючи. “Я тебе захищу. Не бійся, я тебе захищу”, — стиснувши малого так сильно, щоб його ніхто не забрав від чоловіка.

Фрід взяв малого за руки, й твердив: “Лягай спати. Я не спатиму, і захищатиму тебе”.

Чоловік обережно вийшов з кімнати, й ліг на своє імпровізоване ліжко. Його руки тремтіли більше, ніж раніше. Очі зовсім не закривались, лише інколи кліпаючи. Те, що розповів хлопчик, зовсім відбило бажання спати.

Чоловік прокинувся вже на ранок. Чи то від півнів, що лунали за вікном, чи то від дружини, яка намагалась сунути великий, обідній стіл якомога далі від вікна. А двері в кімнату, де зараз спав малий, вона оминала боком, час від часу скошуючи погляд туди.

“Що ти робиш ?” — поцікавився Фрід, зігнувши спину.

“Що, спина болить, пропаще ?” — жінка відвернула носа.

Чоловік не встиг нічого відповісти, як Корінна продовжила: “Виженеш того виродка, якого ти заселив в кімнату нашої єдиної дитини, спатимеш зі мною в одному ліжку”.

“Ні. Ми точно не відпустимо те нещасне дитя”, — сказав чоловік.

“Ну то й спи на кухні, Фріде”, — продовжувала жінка, пхаючи масивний стіл якомога далі від вікна.

У двері хтось постукав: “Знову ці сусіди. Їм що, ще не остогидло сміятися з нас ?” — жінка бурчала собі під ніс, поки йшла до дверей.

“Знову ? Сміятися ?” — перепитав чоловік.

За дверми стояла двадцятилітня жінка, що теж жила в цьому селі. “Що треба, Аурніє ?” — гнівно запитала Корінна.

“Я лише хотіла сказати, що повернувся Олаф”, — мовила дівчина.

“І що ? Я нічого не замовляла в нього”, — сказала жінка, й хлопнула перед сусідкою дверима.

Чоловік піднявся, й накинув на себе кожуха: “Я до Олафа. Він мені мав привезти дещо”.