Частина 1

Хвойний, сирий ліс. Десь далеко чується вий вовка. Вони живуть біля підніжжя гір, і не заходять так глибоко в ліс, лише інколи спускаючись сюди задля полювання. Та вовки, це не єдине чого потрібно тут остерігатися. Багато хто обходить ці хащі стороною, тільки із-за привидів. Ще, крізь них немає, а ні доріг, а ні хоч трохи видних стежок, а які є, то протоптані тваринами. Крізь крони хвой і їх товсті стовбури, сонячного світла майже не потрапляє у надра лісу. Тут дуже легко заблукати, в зелених, непрохідних коридорах.

Але не дивлячись на це, по цих зарослях швидко пробирався хлопчина. З подряпинами по всьому тілі, парубок прикривав рукою глибокий поріз на плечі, ніби від леза меча. Він вже майже вибився із сил, спотикаючись об скрізь поросле коріння. Його очі повнились гнівом, але він керувався страхом. Хлопчині було боязно озиратися, і якби він побачив за своєю спиною те чудовисько, від якого зараз біжить, він би не витримав та впав, без сил боротися за життя.

Коли в нього ще були сили тікати від своїх жахів, юнак клявся собі: “Помщуся. За будь-яку ціну, але помщу чудовиськам !”

Коли батько хлопчини був ще живим, вони обожнювали блукати лісом, особливо збираючи тут гриби. Але навіть з батьком, так глибоко в хащі він ще ніколи не заходив. Навіть дорослі бояться тутешніх привидів, а в глибині лісу, їх тьма-тьмуща. Парубок знав, що за ним так далеко не подадуться хижі лицарі, тому й остерігався лише привидів лісу.

Біль в м'язах підкошувала ноги, але жага до життя вдихала в тіло якісь сили, що не давали впасти на землю.

Раптом, живіт почав боліти від голоду. Було відчуття, ніби шлунок закрутився у вузол. Мало які гриби тут можна було їсти без шкоди своєму здоров'ю, але хлопчині нічого не залишалося, як проковтнути кілька зі знайдених. Завдяки своєму батькові, з яким вони ледве не жили в лісі, юнак міг відрізнити отруйну рослину, від безпечної. Він знайшов навіть декілька ягід, яких ще не з'їли дикі тварини.

Але цього на довго не вистачило — у парубка потроху закінчувалися сили. Незабаром, хлопець вже й взагалі не міг йти. Навколо не було чутно нічого, крім важкого дихання хлопця, й перешіптувань привидів, що чимось нагадували шум вітру.

Збезсилений юнак впав на землю. Фермер, що шукав у цьому лісі свою загублену вівцю, почув цей глухий звук. Він підбіг до місця, звідки пролунав шум, і побачив тіло. Парубок одразу здавався чоловікові на когось схожий.

На тілі хлопчини не залишилося живого місця — ноги та руки в подряпинах, ступні покрилися мозолями, а очі забарилися в червоний; пересохлі, й нещодавно залиті сльозами очі. Чоловік знав, що цей хлопчина загине тут, якщо залишить його, тому він закинув безсилого на свою спину, і повернувся додому.

“Невже над тобою так приведи познущалися, мій Ро…” — чоловік зупинив свій діалог з хлопцем без свідомості, згадавши що це не його син. “Вибач”, — завершив чоловік та замовк.

Йому залишалося лише думати про те, як відреагує його дружина, що зараз десь за селом, ловить рибу на обід.

Саме по дорозі в село, чоловік знайшов свою вівцю. Її залишки валялися поміж дерев, ховаючись в траві. Від неї залишились лише недоїдені голова і розкидані по окрузі шерсть. Це певне зробили вовки, чий вий чоловік чув не так давно. Тому він й намагався швидше знайти свою худобу. На жаль, чоловік не встиг. Над залишками вже кружляли мухи, поки кров скапувала на землю, з трави та кущів навколо. Про те, що це саме його вівця, слугував лише кований дзвінок, який лежав неподалік її голови.

На березі не дуже широкої річки, попід лісом розташувалося зовсім маленьке село Дасіль. Будинки тут маленькі, з'єднані тонесенькими стежинками. Лише в центрі, біля спільного колодязя виднілися сліди від коліс віза.

Тут і жив фермер, що врятував хлопчика — а саме, в будинку на окрайку, разом зі своєю дружиною. В їх саду росло декілька яблунь, й дерев вишні, а найсильніше, дружина рятівника леліяла свої квіти.

В селищі, крім них мешкало не так і багато людей — всього декілька сімей, і самотніх чоловіків та жінок. Тут кожен намагався допомагати іншому, і жили вони без ворожнечі — справжня ідилія, з відсутніми особистими кордонами.

В селі розходяться чутки, ніби блискавка по небі. Кожен рахує своїм боргом розказати все те, що побачив у інших. Тому тут часто недоговорюють, чи прикрашають всю правду, а сусідів навпаки очорнити. 

Про чудовиськ тут не люблять навіть думати, не те щоб говорити. На більшості ж свят, в найбільшому будинку, по традиції збираються люди з усього села та влаштовують банкет. На минуле сонцестояння, до святкового обіду, місцевий мисливець вполював велетенського кабана, якого ледь тягнули четверо чоловіків.

Фортець поряд села не було, щоб нагадувати про міфічних чудовиськ, які можуть взятися нізвідки, і покласти край ідилії. Разом з фортецею, тут нема й гнітючого настрою. Але про жахи, що несе в собі укріплена, кам'яна споруда, в цьому селі знають не з чуток. На дванадцятий рік після народження сина чоловіка та жінки, прийняли до служби в одній з таких фортів. Жінка з чоловіком впиралися, й не хотіла миритися з фактом, що вже можуть ніколи не побачитися з сином. Але лицарі стояли на своєму. Їхні начищені, латні обладунки ніби знущалися, виблискуючи на сонці. З того моменту, родина малого навіть не знала, чи живий їх син. Пара не отримувала від сина жодного листа, і з кожним днем, надія лише згасала.

Чоловік, що врятував хлопчину, промив водою його рани, й поклав на невелике ліжко, що стояло в окремій кімнаті. В селі, один із заміжніх чоловіків підказав фермеру, що подразнення, а особливо здоровий поріз на плечі, обов'язково потрібно промити вином, або оцтом, і перев'язати чимось чистим.

Вдома у чоловіка, що врятував хлопця, якраз була прихована одна пляшка вина. Він та дружина зберігали її на особливий випадок, і схоже він настав. Фермер залляв плече парубка вином, й перев'язав її чистою тканиною, що висіла на вулиці та висихала.