Розділ І - Занесена вітрами

  Дикий захід. Місце, вкрите піском і смертю. Могили видатних шерифів, злочинців і простих людей. Перекотиполе ніжно котилося по піску в далечінь. Серед усього цього жару пекучого сонця і гарячих пісків стояло містечко. Виднілася вже здалеку водонапірна башня з вітрилами, маленькі доми, банк, бари і конюшні. Люди ходили по вулицях, діти гралися в ласо, чоловіки пили алкоголь, а жінки розвішували одіж. У барі панувала розпуста, алкоголізм, азарт і бійки. Молодий шериф, який був поставлений мером лиш рік тому взяв під контроль усе, але водночас і нічого. Він не давав штрафів, на карав, а іноді сам долучався до азартних ігор в покер, чи дуелів на револьверах. При тому, що його обирав не народ, а вище. Він син простого старого фермера, що живе за містом на своєму маленькому ранчо. 

   Воно знаходилося в семи кілометрах від міста. До нього вела лиш одна дорога, а далі все забуті і засипані піском пагорби. Хатина була старою, ангар валився, пліт не тримав такої сильної оборони, навіть трави ніякої там не росло. Хоч би кактус проріс, та й того не було. Фермера, який жив на цьому ранчо звали Фрейд. Всі казали на нього ковбой-відлюдник, не знаючи його цілком. Він пережив багато, чого б не побажав навіть самому бридкому ворогові в цьому світі. Тридцять чотири роки тому він втратив двох близьких йому людей, які потрібні були йому, як сонце рослинам, але сталося так, що... Ай, краще б він не пустив їх тоді на той перевіз. 

  Це був 1832 рік на дикому заході. Маленьке ранчо стояло за сім кілометрів від містечка, що звалося Водвлуд. На тому ранчо вже давно царює тиша. Все старе і пошарпане часом. З будинку вийшов старий чоловік, років шістдесяти. На ньому був шкіряний капелюх із золотою зіркою, шкіряні чорні штани і сорочка без коміра. На плечах до пояса досягала безрукавка, в якій знаходилися відсіки для куль і вогнепальної зброї. В поясі він носив великий мисливський ніж, який купив дуже далеко за межами рідного краю. Він ніс відра до старого колодязя, щоб набрати води. Колодязь майже висох за певний час паління сонця. Води було майже на дні. З повних, дванадцятилітрових відер вийшло сім літрів води у кожному, не враховуючи, що в середину потрапив пісок. Старий чоловік витер піт з чола і подивився на небо. Побачивши сокола, який витав там, мов над своїм панством він сказав.

 - Фрейде, Фрейде. Ще не прийшла по тебе твоя година - сам на свої слова посміявся. Дивний був чоловік, якого звали Фрейд.

  Він жив в очікуванні смерті уже довго. Він не бачив сенсу у довгому прожитті  у цьому гидкому і страшному світі. Він не любив людей, не любив навіть самого себе. Кожної ночі він тримав ніж над зап'ястям правої руки, але кожного разу вагався зробити надріз. Він лягав спати з страшенним криком і болями на душі, бо не міг когось захистити. Він завжди винуватив за це себе. Зранку, коли сонце лиш починало виходити з-за обрію він уже сидів на лаві, що була на ґанку і курив сигарету, та бачив як на його подвір'ї стоїть особа в чорному плащі з великим капюшоном, що закриває повністю її обличчя і тримає велику косу в руках. Він лиш посміхався їй в обличчя, а вона миттю зникала з подихом вітру, який роздував пісок в різні боки. Він знав, що колись його вона забере, але зараз ще не час. Щось підказувало йому, що ще не його година.

  Одного дня він вийшов за межі забору, який ледь тримався і любий подих вітру міг його кинути. На його плечах була сумка, в якій лежали мішечки з піском, склом і порохом, а на зовнішніх кишенях звисали різні інструменти. Коли він вийшов на невеличкий горб, побачив невеличкі руїни старого ангару. 

  Це був старий ангар, в якому раніше були рогата худоба, яку виводили на пасовисько, що тут колись було. Сонце спалило його, а худобу від посухи пустили на м'ясо, або просто закопали у пісках. Ангар ж розграбували і розвалили. Тепер це місце, де старий Фрейд влаштував собі невеликий робочий стіл, для виготовлення динаміту. Незаконна справа, але про це знав лише він. Він відчував себе тут самотньо, що йому подобалося. Подалі від людей, подалі від гною їхнього. Він сидів і згортав у твердий папір осколки від пляшок, порох, який збирав з розпалених дощок і пісок, який тут був повсюди, а під всім цим був довгий фітіль, який потрібно було запалювати. Поруч із ним стояла велика скриня, яка була повністю заповнена його роботою. Там були і маленькі, і великі комплекти динаміту. На мотузках і окремі, щоб вибух був гучніше. Були й димові, й вогняні. 

  Коли день підходив до кінця, він накривав все великою простинею, щоб ніхто не знайшов. Він ішов до дому через великий кусок каменю, на якому були вибиті гострим предметом імена. Він встав на коліна, склав руки і почав говорити. 

 - Привіт, мої любі - хриплий, старицький голос промовляв з його уст - Я от з роботи повертаюся.Чесно, я сумую за вами. 

  Дув легкий вітер, який ніби голос мертвих, дув йому в вуха. Він слухав його і не міг стримувати сльози. Він знову накручував себе, що в усьому винен сам.

 - Я незнаю скільки ще буду жити, але так чи так, за свою провину я не побачу вас - сльози навернулися на очі. Біль прорізала душу. Він схопив капелюх і прикрив ним заплакане обличчя. Це була дійсне чоловіче горе, яке навіть заставляло сльози текти. Він крикнув у весь голос - Пробачте мені! - грифи, що сиділи на гілляках дерев споглядали на це, як на привід поживитися. Лиш один удар міцним дзьобом і жертва в них у кігтях. 

  Він встав, витер обличчя, на яке припали порохи і пішов до дому. Ніч настала дуже швидко. Прогресивний робочий день дає про себе знати. Фрейд сів на ґанку і знову почав курити. Зорі світили на небі. Сонце зайшло за обрій. Дим від сигарети малював на повітрі різні фігури, в яких Фрейд бачив своє минуле.