Розділ І - Засланець

Ноги підкошувалися. Чоловік у шкіряному одязі, та обідраних чоботях ішов по пустелі у сторону міста. Уже було видно стару, дерев’яну вивіску на якій писало – «До міста 4 милі». Чоловік був уже старшим. Він мав на руках задерки, порізи, мозолі. Одне око було на-пів сліпе, а друге ще могло бачити білий світ. Він був зарослий бородою, яка вже встигла посивіти як і його волосся. На руках були шрами від кайданів, а це говорило лише одне. Він був у засланні.

Він присів коло каменя, що стояв при дорозі і знявши з себе капелюха, відкрив бурдюк з водою і допив останні краплі води. Їсти він не мав нічого. Він був худий, ледь виднілася шкіра. Це був ходячий мертвець, що дивом вижив. Якщо він дійде до міста, то це буде диво, що він виживе. Він дивився мертвими очами на небо, де літали круки, готові розірвати всю плоть на ньому, аби поласувати його м’ясом. Він думав, що якби він був тим круком, то навіть би і не захотів їсти так, бо побачив би, що немає тут чим ласувати. 

Він уже хотів померти тут, але щось його вело вперед. Щось він хотів довершити, когось побачити. Раптом він почув постріли і цокання копит, а якісь люди все кричали і сміялися у все горло. Тоді він поглянув за камінь і побачив, як по пісках цієї жорстокої пустелі біжить чоловік. Босий, по гарячому піску, весь в синяках, біжить у його сторону, а за ним зграя розбійників, верхи на вороних конях. Він не мав при собі ні пістолета, ні ножа, щоб захиститися від них. Вони стріляли в нього, та вмисно не попадали. Лише один, що був ватажком перегнав його і кинув на землю. Вони усі гуртом почали його бити і вимагали віддати борг. Чоловік кричав, що немає, але це ніхто не слухав. В ту мить засланець, що сидів за каменем бачив, що нічого на дикому заході не змінилося. Розбій став ще поширенішим, а смертність більшою. 

Ватажок не став слухати те, що у чоловіка були діти, чи дружина. Він стояв над ним і дивився як той слізно благає не вбивати його. Та куля робить своє. Пролунав постріл і голова бідолахи розлетілася на шматки. Постріл за пострілом і його тіло перетворилося в сито. Засланець заховався в надії, що його не побачать, але постріл пролунав і куля відбилася від каменюки. Осколок влучив йому у вухо і він від болі викрикнув:

- Ай, боляче! – один із розбійників підійшов до нього і націлив револьвер йому на макітру, але того зупинив ватажок банди і відправив до інших хоронити тіло. Він присів поряд з засланцем і почав говорити.

- Бачиш он того чоловіка? – і вказав пальцем на труп – Він зробив великий гріх. 

- І який ж? – говорив засланець і тримався за вухо рукою.

- Він не віддав борг до вказаного дня, а ще вбив одного з моїх людей. Життя за життя, ось такий дикий захід дідусю – очі цього чоловіка були наче в психа, який не бачив реальності, а жив лише кров’ю. Його руки вбили не мало людей, це було зрозуміло по їх чистоті.

- Я вірив, що захід змінився, але я бачу що ні – тоді ватажок схопив його за руку і обірвав рукав. Там була наколка з надписом дуже знайомого імені, що заставило розбійника посміхнутися і переповнитися злістю. Там писало «Фрейд».

- То ти з заслання повернувся. А звідки тобі відоме це ім’я? 

- Це ім’я людини, яка чекає на мене. Ім’я мого брата, Фрейда.

Розбійник підвівся, витяг револьвер і вистрілив у землю поряд з чоловіком, щоб налякати його. Він почав сміятися і кричати, що нарешті знайшов того, хто віддасть борг за вбитих його людей. Він схопив його за комір і почав розповідати одну цікаву билину.

- Твій брат, Фрейд, якого я розшукую уже шістнадцять років, колись вбив трійцю моїх найкращих мисливців за головами. Їх тіла ми знайшли вивезені за горби і не могли знайти того, хто це зробив. На ранчо тоді вже жили зовсім інші люди, а так просто ми не будемо нікого чіпати. Ми люди честі. 

- І що мені з того? Убив, тай убив, мені все рівно.

- Але тепер я знайшов того, хто заплатить за їхню смерть. 

- І чого ти хочеш? Можеш одразу вбити мене, бо я нічого не маю.

- Еее, ні, так не цікаво. Ти можеш дати мені дещо – тоді він дістав ножа зі своєї кишені і дав йому в руку – Цим ножем ти вб’єш ту, через яку вони загинули. Коли ти прийдеш на ранчо, то все зрозумієш, але спершу назви своє ім’я. 

- Звати мене Лукас, я брат свого брата Фрейда, що жив тут, на дикому заході, маючи своє ранчо. Але я не вбиватиму ту людину, що вбивала вас, клятих щурів. Ти паче, кому на ранчо жити ще крім брата мого?

- Уб’єш, ще як уб’єш! А там усе побачиш.

Тоді сіли вони на своїх конів і помчали у сторону заходу, а Лукаса залишили одного у пустелі, щоб ішов сам. До темної ночі, коли сам місяць вже заховався за хмари, тоді дійшов Лукас до міста, що горіло в вогнях. Він ішов у сторону майдану і бачив, як люди вередують, кричать, палять смолоскипи і кидають їх на площу, щоб горіла ясним полум’ям, а на площі тій люди, одягнені в ніщо. Побиті і скатовані, ті які присягалися владі в вірності і були замучені та спалені живцем.

Лукас дивився на це все і не міг повірити, як сильно змінився його рідний край. Влада зовсім нічого не робить, люди бунтуються проти шерифів і закону. Все стало пеклом. Він вірив, що в тому райському куточку, де жив його брат, ще залишилася та атмосфера, та аура, той запах диму з димара, пісок, що летить в обличчя, квіти, що цвіли біля плоту, небо, що кликало на свободу. Там він відчував себе людиною, а серед цієї влади і скотини, що ходила по місту не було нікого людяного. Свині, ось вони хто!