Саджанець вічності

Минули довгі місяці. Село вже остаточно поринуло в сизе передчуття перших великих морозів. Майстерня Маркіяна сьогодні була зачинена — тесля пішов глибоко в ліс, щоб вибрати дерево, яке буде сохнути протягом усієї зими. Коли він повернувся у надвечір'ї, біля самого порога на нього чекав дивний, несподіваний подарунок.

У невеликому керамічному горщику, дбайливо обгорнутому старою, вицвілою військовим плащ-наметом, щоб коріння не перемерзло, ріс маленький саджанець дуба. Його листя вже почервоніло, готуючись до сну. До саджанця була міцно прив’язана записка, написана розмашистим, твердим, уже зовсім не тремтячим почерком:

"Маркіяне, я влаштувався в наше лісництво. Тепер я кожного дня працюю з деревами, які тільки-тільки починають свій шлях до неба. Я вчуся їх слухати, так само як ви слухаєте дерево. Моя "тінь" тепер завжди зі мною — вона більше не лякає мене, вона допомагає мені відчувати, де дерево хворіє від холоду, а де йому просто не вистачає чорної, поживної землі. Я нарешті навчився дивитися у дзеркало і бачити там не вбивцю, а того, хто зміг захистити це маленьке, крихке життя всередині себе. Рама стоїть у моїй новій хаті. Вона — мій головний орієнтир. Дякую, що не дали мені стати гладенькою фанерою. P.S. Цей маленький дубок виріс на самому місці пожежі після обстрілу. Він знає про темряву все, але вперто росте до сонця. Нехай він тепер росте у вашому садку, як символ того, що кожне згарище — це лише початок".

Маркіян ледь помітно всміхнувся краями очей, підняв горщик і обережно заніс його в благодатне тепло майстерні. Він знав, що перший великий блок його роботи — блок Прийняття — успішно завершено. Ці п’ять людських доль, ці п’ять шматочків обробленого дерева тепер жили своїм власним життям, стаючи частиною нової, незламної реальності.

А за дверима майстерні, десь у зимових сутінках, уже з’являлася нова тінь — хтось приніс із собою знання, які вимагали системи, чекаючи на свій перший крок у велику магію Розуміння.