Людина з випаленими очима

Хрускіт гравію за вікном сьогодні був коротким, сухим і різким, наче постріл у тиші. До майстерні зайшов Іван. Він був зовсім молодим — на вигляд йому ледь виповнилося тридцять, — але в його поставі, у тому, як він неприродно прямо тримав посічені осколками плечі, відчувалася втома столітнього старця, який бачив загибель цивілізацій. Він був одягнений у звичайну цивільну куртку, але оця характерна, випечена війною напруженість не покидала його жодної секунди. Його очі... вони були сухими, глибокими й темними, наче вугілля, в якому давно згасло останнє тепло, залишивши по собі тільки попіл.

Іван зупинився посеред кімнати, наче вріс у підлогу, не знімаючи рук із кишень потертої куртки. Він дивився на величезне дзеркальне скло, яке поки що лежало на верстаку голим і незахищеним.

— Маркіяне, я прийшов... бо мені в селі сказали, що ви робите речі, які... які не дають остаточно збожеволіти, — голос Івана був хрипким і тихим, наче він місяцями не розмовляв із живими людьми. — Я повернувся три місяці тому. Тіло зажило, лікарі кажуть, я "в порядку". Але всередині... там тільки чорна, густа порожнеча. Я ненавиджу те, що я там, на нулі, побачив у собі. Я ненавиджу те, ким я став, коли довелося виживати.

Він нарешті дістав руки з кишень. Вони дрібно й ритмічно тремтіли — той самий тремор, який не приховують жодні ліки.

— Я не можу дивитися у дзеркала, Майстре. Просто не можу. Кожного разу, коли я випадково бачу себе, я бачу не людину. Я бачу чудовисько. Я бачу агресію, бачу запах смерті, бачу ту темряву, яка тепер завжди стоїть за моїм лівим плечем. Я хочу це все вирізати. З корінням. Як ви вирізаєте гниль із дошки, щоб вона не пішла далі. Зробіть щось, щоб я став таким, як раніше — чистим, наївним, спокійним. Випаліть із мене цей "гній" війни, я вас благаю.

Маркіян не відривався від роботи. Він повільно, крапля за краплею, наносив клей на стик ясена та мореного дуба, наче накладав шви на відкриту рану.

— Гниль у дереві — це розпад і смерть, Іване, — спокійно, не підвищуючи голосу, промовив тесля. — А те, що ви принесли в собі звідти — це не гниль. Це колосальна енергія. Це найдорожче добриво у Всесвіті. Тільки ви поки що не знаєте, як його втримати, і боїтеся, що воно вас розірве.