Грані дзеркального світу

У майстерні Маркіяна сьогодні панувала особлива атмосфера, яка відчувалася, наче перед початком чогось важливого. Невагомий пил світлого ясена, що кружляв у променях сонця та терпкий дух мореного дуба, надихав теслю працювати над рамою для величезного дзеркала — воно мало стати не просто предметом інтер'єру, а справжнім центром у домі людини, яка шукає правди.

Це не була звичайна рама. Маркіян вигадав складну, на перший погляд, парадоксальну конструкцію: зовнішня частина — широка, сонячна, витесана зі світлого ясена з його різкими, майже прямими волокнами, що нагадували струни; а внутрішня частина, та, що мала безпосередньо торкатися скляної гладі — чорна, наче найтемніша безмісячна ніч. Темний шар мореного дуба пролежав у річковому мулі сотні років, вбираючи в себе холод води та важкість землі.

Кожен рух Маркіяна був гранично точним, майже ритуальним. Він підганяв кути з’єднання під сорок п’ять градусів, використовуючи ручну пилку. Звук металу по сухому дереву був високим, чистим і протяжним, наче поодинока нота в порожньому готичному соборі. Маркіян виглядав у ці хвилини як застигла, втілена стихія. Його сріблясте волосся було зібране в тугий вузол на потилиці, а м'язи передпліч перекочувалися під засмаглою шкірою з такою легкістю, ніби він працював не з дубом, а з воском. Його погляд — бездонний і древній, як отой морений стовбур, — не відривався від лінії стику ні на мить.

— Розумієш, — тихо, майже пошепки промовляв він до рами, наче деревина була його єдиним справжнім співрозмовником у цьому світі, — світло без тіні — це не краса. Світло без тіні — це біла сліпота, в якій неможливо розрізнити об'єм. Якщо я залишу навколо дзеркала тільки ясен, відображення буде порожнім, пласким, воно не матиме опори. Тінь дає глибину. Тінь тримає весь цей світ на своїх плечах. Ми всі боїмося своєї темряви, ми тікаємо від неї все життя, але саме вона робить нас справжніми й живими.

Він повільно провів пальцем по чорному дереву. Його шорстка, холодна, майже кам’яна текстура різко контрастувала з шовковистою теплістю ясена. У селі подейкували, що Маркіян бачить у дзеркалах не лише людей, а й те, що назавжди ховається за межею їхньої пам'яті. Але він тільки мружився на сонце, що сідало за річку: "Я бачу лише те, що дозволяє бачити дерево. А дерево, на відміну від людини, не вміє і не хоче брехати".