повний текст

РАКЛО

Чи знаєте ви хто такий «Ракло»?

Я також не знаю. Бо перекладу цього слова на класичну українську мову напевне й не існує. Хоча окремі словники кажуть, що то типу блазень, шахрай.

Те слово я чув неодноразово у своєму дитинстві. Так іноді, не так вже зізнаюсь і рідко,  називав мене мій дід Іван Іванович.

А дід був легендарний.

Народився 8 березня в останній рік 19 сторіччя. Уявіть.

Прожив 86 років довгого та насиченого життя.

Я з ним познайомився коли йому вже було немало років, за вісімдесят, і він вже не був таким активним.

Бабуся запросила його жити до себе, коли Дідові вже було важко самого себе утримувати у порядку. Доглядала, робила все як то мало бути в її розумінні. А розуміння в неї було огого.

Я приїздив до бабулі на літо і провів із дідом декілька свідомих літніх місяців вже маючи від народження років 9-12.

Дід тоді вже не дуже гарно ходив, спирався на палку. Але був веселим та цікавим співбесідником.

Середнього зросту, худий, лисуватий та весь час у картузі. Скільки себе пам’ятаю, дід того картуза не знімав.

Сидів у картузі на дворі, гуляв у ньому, ходив по хаті, і навіть їсти намагався у картузі. Але бабуся то присікала. Дуже він його любив - того картуза.

Картуз був коричневий із пластиковим козирком.

Але не тільки картуза дід не любив знімати. Піджак він також вважав атрибутом справжнього чоловіка, і навіть у плюс 30 знімав без особливого ентузіазму.

Тобто можна сказати, що дід Іван любив тримати себе у формі. Уже не у фізичній звичайно, зважаючи на солідний вік, але принаймні у зовнішній формі. З лоском.

Дід був гарним співрозмовником. Любив мені розповідати всілякі історії зі свого життя. Виглядало це приблизно так.

Дід сидів на дворі у свому любимому кріслі, у піджаку, і, звичайно, у свому любимому картузі.

Крісло було зовсім не простим скажу я вам. Бабуся десь здобула спарене автобусне сидіння для міжнародних автобусів. Таке, що відкидається назад коли тиснеш на кнопку під ручкою.

Сидіння було цілком справним, я би навіть сказав, що воно виглядало достатньо новим. Клітчаста обивка, кнопка для відкидання працює. Коротше – чистий люкс.

Отак дід, всівшись на сидіння, починав мені розповіді про себе.

А йому було що розповісти скажу я вам. Я звичайно не пам’ятаю всього. Та й знаєте, ми ж рідко розпитуємо старих людей про їх минуле. Бо не цікаво. Цікаво стає потім. Але часто, нажаль, вже пізно…

Пам’ятаю лише його розповіді про те, як він воював.

На фінській, під Хал Хін голом (ви взагалі про таку війну чули?), потім з фашистами.

Показував мені свої медалі – за звільнення всіляких європейських міст, медаль за відвагу.

У другій світовій дід пройшов усю війну з 41 по 45-й та дійшов до Берліну. Уявіть!

Але більше всього мене тоді вразило, що жодного разу він не був поранений. Тільки легеньку контузію отримав за п’ять років воєн, в яких він рядовим прокрокував по всій Європі та частково по Азії.

Сподіваюсь, що у вас уже немає жодних сумнівів щодо бойовитості діда.

І він таки справді був бойовим.

Ганяв мене по двору будь здоров, погрожуючи своєю палкою.

Та, зізнаюсь, було за що.

Трохи я над дідом кепкував. Так, зовсім, на мою тодішню думку, трохи.

Але, на думку діда, то було неприпустиме глузування над старим поважним чоловіком.

Найзначнішою мабуть моєю провиною перед Дідом була підміна «рідини».

За обідом бабуся, знаючи любов діда трохи хильнути, наливала йому п’ятдесят грамів спирту, розведеного один до одного водичкою з колонки. Скажена суміш, скажу я вам, - сам колись куштував. Але вже трохи пізніше.

Так от, перед обідом бабуся діду троха наливала, для апетиту так би мовити.

Мені в ті десять чи дванадцять років звісно не було ще відомо на чорта воно взагалі потрібно – випивати. Який в тому сенс. Тим більше, що дорослі після того, як вип’ють ще й кривляться, наче від якоїсь гидоти. Пили ж у Бабусиних місцях в основному біленьку.

Зважаючи на всі ті мої знання про оковиту і її незрозуміле значення для людини, я періодично діда підколював. Так – легенько. Але він на мої підколи щоразу вівся.

Коли не було бабусі, я йому тихесенько підморгував, та типу пропонував внє очєрєді, як кажуть у селі, потягнути стопарик. Бо де спирт стоїть мені завжди було відомо (навіщо бабусі його від мене ховати) – у трьохлітровому бутильку на кухні.

Дід звичайно, з ентузіазмом погоджувався.

Я ішов собі тихесенько на кухню, наливав йому у стограмовий стопарик водички (без додавання спирту) і ….

Дід його туди до рота, а потім нерозуміючим поглядом на мене. «Ах ти ж ракло!!», і палкою намагається мене дістати. А я ж не дурний був, хоча й малий. Вже відскочив на інший бік немаленької Бабусиної веранди. І ржу собі, аж заливаюся.