Ракета з піску (фрагмент)

Цього дня Андрій вперше побачив, як сідає сонце. Ні, звичайно, він і раніше бачив захід, але на гомінливих вулицях міста світило, що сідало за будинками, не справляло на нього жодного враження. А тут, на березі пустельної в осінній день річки, все було зовсім інакше. Здавалося, що сонце не лише зникало за водами ріки, а й забирало з собою відчай, який панував у душі Андрія останні місяці.

Дивна річ, але тільки тепер він усвідомив, що сумував зовсім не за Оленою, а за звичним для нього життям. Коли дружина пішла від нього, втратило сенс усе, заради чого він жив. Лише залишившись на самоті, Андрій збагнув, що фінансове благополуччя не варте тепла й затишку родини. Спочатку чоловік ще сподівався, що Олена повернеться, і тільки сьогодні зрозумів, що цього не станеться ніколи. Тоді Андрій вирішив проститися зі своїм колишнім життям. Нехай ця ніч стане рубежем між минулим і майбутнім.

Ухваливши таке рішення, він після роботи поїхав не додому, а на пустельний пляж. Чоловікові раптом здалося, що ніщо у світі не може стати межею між минулим і майбутнім і допомогти розібратися в думках так добре, як самотня річка й сонце, що сідає за нею.

Андрій міг би просидіти тут до ранку, милуючись спочатку заходом, а потім і безмежним зоряним небом, але подув вітер, а потім пішов дощ. Це підштовхнуло молодого чоловіка встати з промоклої лавки, проте не змусило повернутися додому. Не звертаючи уваги на дощ, Андрій став бродити мокрим піском і дивитися на неспокійні води річки.

Він уже втратив лік часу, коли його увагу привернув літній чоловік, одягнений у сірий поношений піджачний костюм і потертий капелюх. Поодаль від нього лежав вицвілий плащ від дощу й великий ліхтар. Незнайомець старанно ліпив щось із піску. Андрію часто доводилося бачити дітей, які будують вежі з цього не надто міцного матеріалу, але їхні обличчя ніколи не були такими щасливими, як у цього вже немолодого чоловіка.

Незнайомець сидів у самісінькому центрі свого творіння, а навколо нього, заввишки до коліна, піднімалася товста стіна. Старий залишив у ній лише невеликий отвір, мабуть, для того, щоб покинути споруду, коли добудує її. Він майстрував дуже повільно, ретельно виміряючи всі відстані. Пісочна архітектура настільки поглинула увагу незнайомця, що він зовсім не помічав молодого чоловіка, який зупинився за декілька кроків від нього. Час від часу старий переривав свою дивну справу й, милуючись стіною, тихенько бурмотів:

— Ось побачиш, Емелі, вона полетить!

Андрію здавалося, що в цих словах незнайомець черпав сили. Змовкаючи, він, сповнений енергії, брався до роботи, й ні дощ, ні вітер не могли зупинити його.

Спостерігаючи за старим, чоловік не помітив, як стемніло, і скінчився дощ. Раптом незнайомець підняв голову й, уважно подивившись на Андрія, запитав:

— Ви теж вважаєте, що вона не полетить?

Андрій не знав, що відповісти. Він тільки стояв і дивився на дивного незнайомця.

— Вас Емелі прислала? Так? — знову запитав старий, але відповіддю йому були лише шум вітру й річки.

Він із благанням поглянув на мовчазного чоловіка. Здавалося, незнайомець ось-ось заплаче. Андрій не розумів, що так сильно засмутило його: те, що старий не дочекався відповіді, чи те, що той боявся почути підтвердження своєї здогадки.

— Ви маєте мені повірити, вона полетить! — у розпачі прошепотів незнайомець. — Ось завершу будувати, і вона полетить!

Андрій не розумів, про що говорить цей дивний чоловік, але точно знав, що не може, не має права спитати його про це. Напевно, він так і стояв би перед старим і мовчки дивився б на нього, якби до них не підійшла дівчина. Намагаючись не дивитися в бік Андрія, вона швидко наблизилася до незнайомця і тихенько промовила:

— Я шукала тебе весь вечір. Як ти тільки потрапив сюди?

На обличчі старого з’явилася ніжна й сумна усмішка. Не промовивши ні слова, він підняв із піску плащ і, накинувши його на плечі, пішов за дівчиною. Пройшовши зовсім трішки, чоловік зупинився. Озирнувшись, він ще раз уважно подивився на створену ним пісочну споруду, й Андрій відчув, що той прощається з нею.

Так минуло кілька хвилин. Нарешті незнайомець перевів сумний і сповнений благання погляд на дівчину. Здавалося, він чекав, що вона передумає і дозволить йому залишитись, але вона взяла його за руку та, хоча й м’яко, але все ж рішуче повела геть від пісочної стіни.

***

Холодний ранок змусив Андрія розплющити очі. Він прокинувся біля дивної споруди на все ще вологому від дощу піску. Чоловіку не давали спокою запитання, чому він учора не повернувся додому? Що такого особливого було в цьому місці? Що змусило його ночувати холодної осінньої ночі на мокрому піску?

Хід Андрієвих думок перервав учорашній незнайомець, що стрімко наближався до нього. Одягнутий у ті самі старі й потерті плащ і капелюх, він уже навіть не йшов, а біг до своєї дивної споруди. Здавалося, пісочний архітектор нічого не бачив, окрім стін, що вціліли. І лише підійшовши майже впритул до Андрія, він глянув на нього. Обличчя старого виражало одночасно занепокоєння і здивування. З пів хвилини він переводив погляд із чоловіка на пісочні стіни, а потім запитав:

— Що ви тут робите?

Щойно пролунало запитання, що не давало йому спокою, як Андрій усвідомив, що знає на нього відповідь. Він хвилювався за незнайомця та боявся за його дивну споруду. Чи витримав би старий, якби хтось випадково зруйнував її?