Ракета на Юпітер

Хвилі ставали дедалі вищими. Вони накочувалися на палубу, залишаючи по собі пінявий вологий слід. Із глибин нічної пітьми долинав стривожений ангельський спів. Янголи розпачливо оплакували корабель, тужили за пробоїнами в його бортах і за розірваними вітрилами. Вони вшановували в скорботі його єдиного пасажира.
У їхніх голосах був біль.
У їхніх піснях була надія.
Біля зламаного штурвала стояв чоловік. На ньому був синій камзол із блискучими ґудзиками, на кожному з них був викарбуваний родовий герб. На ногах — високі чоботи. Кисті рук тонули в мереживних рукавах колись білосніжної сорочки. Темне волосся, мокре від морських бризок, прилипло до його широкого чола.
Чоловік стояв нерухомо. Серед потужних хвиль, що невгамовно несли корабель уперед. Біля обличчя чоловік тримав довгу підзорну трубу. Інкрустована золотом, оснащена потужними лінзами, вона елегантно лежала в його холодних пальцях.
Крізь її окуляр він дивився на Юпітер. Він бачив дівчину посеред безмежно величезної планети. Вона стояла, стривожено піднявши очі вгору. Наче теж могла бачити його. Наче їх не розділяли сотні мільйонів кілометрів космічного простору. Небо довкола розривалося спалахами блискавок. Чоловік у камзолі відчував цю електрику так, ніби вона проходила крізь нього самого.
Голоси ангелів стали гучнішими. В очах дівчини, самотньої серед Юпітера, відбилися жалість і біль.

— х —

Хтось торкнув його за рукав — і він здригнувся. Підвів погляд і побачив обличчя жінки, що схилилася над ним. Перевів погляд на пофарбовані в зелений стіни, а з них — на жовтий дитячий калейдоскоп, який тримав у руках. Жінка розтягнула губи у звичній професійній усмішці й поправила білий чепець на голові.
— Час сніданку, — промовила вона голосом, яким зазвичай говорять із дітьми. — Відкладіть свою іграшку.
— Це підзорна труба.
Жінка зітхнула з легким роздратуванням.
— Відкладіть свою підзорну трубу, Джоне. Не варто, щоб вона зайвий раз потрапляла на очі доктору Крулману. Він не дуже схвалює такі речі серед особистих предметів.
Джон міцніше зчепив пальці навколо жовтого калейдоскопа й опустив голову. Темні, давно не стрижені чорні пасма впали йому на широке чоло. Його губи ворухнулися — він щось бурмотів собі під ніс.
— Повтори голосніше, милий. Я тебе погано чую.
Медсестра потягла його за рукав угору, змушуючи підвестися. Швидко розправила ковдру, вирівняла подушку. Озирнулася, ковзнувши поглядом по палаті. Та, окрім вузького металевого ліжка, у тісному приміщенні більше нічого не було.
— То що ти казав, милий?
Джон стояв біля дверей. Лікарняна сорочка була йому завелика. Кисті рук губилися в довгих рукавах, зате штанини були надто короткі й відкривали щиколотки босих ніг.
— Ви колись чули про Закон Мегліхкайта? — спитав він.
Медсестра похитала головою. Її нафарбовані червоним губи яскраво контрастували з білосніжною уніформою й завитими знебарвленими кучерями.
— За сильного електроімпульсу трансформація свідомості тягне за собою трансформацію простору. Ось про що говорить цей Закон.
— Це дуже цікаво, милий, — сказала вона, розчиняючи двері й виводячи його в коридор. Невисокі підбори її блискучих туфель відстукували кожен крок. — Ходімо до спільної зали. Прогуляєшся, пограєш у настільні ігри. А після сніданку приїде листоноша. Ти й досі пишеш листи тій дівчині?
Джон стиснув губи й нічого не відповів. Стіни коридору були пофарбовані в той самий зелений. Наче медсестра вела його скляним тунелем, прокладеним під товщею води.
— Пробач, милий. Сам розумієш, поки ти тут, про жодну конфіденційність не йдеться, — на її губах застигла звична усмішка, що нічого не виражала. — Радій, що маєш бодай якийсь зв’язок із зовнішнім світом.
Зелені стіни закінчилися просторим приміщенням, повним санітарів і людей у лікарняних піжамах. У ніс ударив запах ліків і розвареної солоної каші. З хриплого радіоприймача лунали звуки свінгу. Яек же це дивно — всього кілька десятиліть тому винайшли радіоприймач, а сьогодні радіо стало настільки звичною річчі навіть тут. Джон опустив погляд на свої босі ступні. Він забув узутися. Байдуже ступаючи тьмяною плиткою, він попрямував до невисокого столика біля стіни — того самого, на який слід було складати листи, підготовлені до відправлення.

— х —

Стаканчик із кавою приємно зігрівав долоню. Надворі було холодно, і з кожним видихом з губ зривалася біла хмарка пари. Парк у цю пору дня, як завжди, був безлюдний. Дерева стояли тісно. Поміж них — численні калюжі, в яких відбивалося гілля та осіннє небо.
Дівчина вийшла на центральну паркову площу й зупинилася біля великого неробочого фонтану. Жовте листя налипло на тіла ангелів із глечиками в пухких руках. Із цих глечиків уже багато років не лилася вода. Ангели стривожено озиралися довкола, ніби остерігалися наближення негоди. Різкий порив вітру змусив переплетене гілля дерев неспокійно заскрипіти. Дівчина щільніше закуталася в лазуровий шарф, накинутий на плечі. На ньому були зображені ластівки.
У кишені завібрував телефон. Отже, вже 10:30. Він завжди писав їй в один і той самий час. Дівчина дістала телефон і поглянула на екран.
«Привіт, Анно»
У бетонній чаші фонтану стояча вода пішла легкою ряботою. Дрібні гілки й обгортки від цукерок, що плавали в ній, захиталися. Анна розблокувала телефон і написала у відповідь:
«Привіт, Джоне. Як ти сьогодні?»
«Сьогодні в мене багато роботи… — фрази швидко з’являлися на екрані. — Я надзвичайно близький до завершення свого проєкту…»
Дівчина сумно всміхнулася.
«Ти майже добудував свою ракету на Юпітер?»
«Так, мені залишилося зовсім трохи… Цей винахід переверне світ… Він переверне обидва світи…»
Анна щільніше закуталася в шарф. Нахилилася й поставила стаканчик із кавою на бетонний край фонтану, щоб звільнити обидві руки.
«Хотіла б я тебе побачити, — написала вона. — Можливо, тоді я зрозуміла б, чи ти насміхаєшся з мене, чи справді віриш у те, що пишеш».
Телефон одразу ж завібрував новими повідомленнями.
«Ти ж знаєш, у нас у лабораторії заборонено знімати або користуватися камерами… Але в розповідях про себе я нічого від тебе не приховую».
Ще одна сумна усмішка торкнулася її губ.
«Я навіть не впевнена, що тебе справді звати Джон».
«Чому ти сумніваєшся? Так, я Джон… Сер Джон Лоуган Аберкорн Другий. Кавалер Королеви Об’єднаного Королівства і Капітан Флоту Її Величності. І я щоденно працюю над найважливішим проєктом у моєму житті. Над будівництвом ракети…»
«Ракети на Юпітер».
«Так… Закон Мегліхкайта… Усе має вийти».
Анна взяла стаканчик із кавою й зробила ковток. Напій був холодний. Як він устиг так швидко охолонути?
«Ти вже снідав?»
«У нашій лабораторній в їдальні добре годують… Не хвилюйся…»
Анна обійшла фонтан і звернула на одну з вузьких паркових алеї. Ластівки описували кола на лазуровому небі її шарфа.
«Сьогодні на обід буде сочевичний суп на честь Дня всіх святих…»
Парк закінчився. Анна перейшла дорогу й зупинилася біля входу до великої дореволюційної будівлі. У її вікнах горіло світло. Час було починати робочий день. Вона викинула порожній стаканчик з-під кави в урну біля входу.
«Бувай, Джоне. Гарного тобі дня».
«І тобі… Усе вийде…»
Дівчина сховала телефон у кишеню й прислухалася до стукоту крапель по металевих підвіконнях першого поверху. Починався дощ. Слід було сховатися всередині будівлі. Але замість цього вона продовжувала стояти й дивитися на грозове небо.
На її обличчі застиг вираз задумливості й туги. Її думки були про сера Джона Лоугана Аберкорна Другого. Хай ким би він не був.