Глава 1

Холодно. Як мені холодно! Ніг зовсім не відчуваю. Й чому я сплю на підлозі?

Розплющив очі озирнувся. Не підлога. Кам'яне ложе було моїм ліжком. І все навкруги було з каменю сірого, де-не-де покритого зеленим мохом. Що я роблю в цій печері?

Маленьке віконце моєї спальні трохи світла пропускає. Куди це мене занесло? Ннічого не видно! Сліпить дай боже. Досить, нічого тут робити! Двері не зачинені, тому треба скоріш наверх піднятись та на сонечку зігрітись.

- Ми - наступні!

- В них на шляху ще два містечка та наша фортеця!

- Облога! Точно буде облога! Час готуватись!

- Не забувайте про хутори. Швидше, готуйте хлопців! Вивезти потрібно і людей і скарб!

Що за шум? Хто всі ці люди? Та, чи справді вони люди? Довгі вуха, пишні бороди. Фестиваль любителів фентезі якийсь.

- А ти звідки взявся, юначе ельфійської крові? Вперше бачу в нашій фортеці!

До кого цей чолов'яга мовить? До мене? О, інші теж обступили мене і дивляться так уважно. Точно, про мене питав.

- Та я й сам не знаю. Ліг спати в себе вдома і тут, з вами проснувся. У шкіряних чоботях і штанях з мішковини. Навіть сорочка дивіться яка! - потягнув свою одежину вперед, вхопивши двома пальцями. - Матеріал наче картон, посилки зв'язувати! Підкажіть, де тут намет оргкомітету? Напевно друзі мене вирішили здивувати й перевдягли.

Дивились на мене бородачі гноми, довговухі ельфи та прості “люди” в обладунках як на нові ворота. Схоже, моя легенда їм не сильно сподобалась. Та й сам я в неї не сильно то й вірив. Останнє, що пам'ятаю - як виходив з бару після корпоративного гуляння, сідав у таксі… А далі - темнесенька темнота.

- Райз, ельф крові. Гмм, далеко тебе занесло від рідних степів. - почув я звідкись ззаду. О, та це ж Гендальф! Довга біла палиця, навіть посох, мантія, сіде волосся. Й капелюх широченний, наче бриль. Могутній маг, хех.

- Шановний, як ви мене назвали?

- Райз. Тебе так назвали батьки. Чи сам ти себе якось по іншому назвати хочеш?

- Та ні. Хай буде Райз.  - називатись же справжнім ім'ям. Ельф Олег звучить ще більш тупо, ніж Райз.

- А вас як звати?

- Гаркінс. Я один з гарнізонних магів фортеці Кас-бера, юначе. І думаю, нам варто обговорити твою ситуацію наодинці. Ну, хто там кричав, що треба збиратись на евакуацію? Чого поставали?

- Ходімо, народ! Гаркінс правий! - взяв слово той перший чоловік.

Якщо мене теж ельфом назвали, то й вуха в мене довгі мають бути. Так, вузькі й загострені. Добре відчувається, наче й не з силікону. А ну як смикнути їх сильніше? Айййй.

- Ти що робиш, юначе? Вуха відірвати хочеш?

- Саме так. Та вони ростуть, наче я справжній ельф.

- Так ти і є - справжній.

- Що за маячня. А ви, шановний, справжній маг?

- Ну звісно! В тебе струс мозку, чи що?

- Магії не існує!

- тому як це ти над землею летиш? - посміхнувся дідуган.

- Ніхто нікуди не лет….Ааааа. А ну поверни мене назад. Кому кажу?

Не відчувати землю під ногами було страшно! Я наче на землю летів, але долетіти не міг. І що мене тримало у повітрі теж не сказати. Це не рятівний трос, на якому не раз висів у мотузкових парках. Там точно знаєш, що тебе від падіння утримує.

- Не верещи. Магія існує, ти ельф, місяців два, а нашу фортецю вже майже взяли в облогу і тільки від нас залежить, чи дочекаємось підкріплення від армії імператора. Якщо буде воно, звісно. Прості істини. Аксіоми!

- Знаєте, шановний. В мене точно струс мозку!

Те, що я почув, не просто бентежило. Шокувало! Якого біса тут опинився? Доки був у роздумах, я й не помітив як ми пройшли крізь натовп до вежі під горою. Донжон, так вона зветься. Піднялись по вузьким сходам десь на третій поверх й зупинились біля входу до когось важливого. Навряд чи прості солдати ховаються за дверима з дубу та металічної оббивки.

- Чого став? Проходь. Чи ти навчився спати стоячи й вирішив продемонструвати нам цю унікальну навичку? - з посмішкою запитав “Гендальф”. Знущання над моєю персоною не аби як веселили його.

- Йду я, йду.

- Сідай. - відразу штовхнув мене у крісло господар кабінету. - Ось, випий. Трохи попече, але тобі відразу краще буде. - опинився у моїх руках кухоль з чимось алкогольним.

- Дддякую. Уфф, а закусь є!? Хліба чорного з салом, огірка може дасте? Сир теж згодиться.

- Хліб білий та сир. Ковбаси трохи маю. А що таке ог ір ок – перший раз чую. - показав на стіл мій новий знайомий. На срібному підносі великими шматками була порізана “домашня” ковбаса, багет і м'який сир, схожий на бринзу. Запах їжі вдарив у носа і я зрозумів, як же сильно зголоднів! Тому не вагаючись накинувся на залишки!

- Як і сказав - цей юнак дюже непростий! Давно ти, Аргіс, бачив, щоб ельфи отак лихо медовуху пили, а потім сала просили на закусь? - присів у сусіднє крісло Гаркінс.

- Можливо його морські вовки ростили? Малий, ти про такелаж щось знаєш?

- Вщо фто нтаке?

- Та прожуй ти, а потім відповідай.

- Перший раз чую. - зкопіював я Аргіса.

- Добре. Давай так. Що ти пам'ятаєш останнє. Ні, навіть простіше! Що ти пам'ятаєш про свій вчорашній день? Не поспішай. Я в твій напій трохи зілля накапав, яке допоможе зосередитись. Заплющ очі. Не бійся. - гіптотизував мене цей Аргіс. Не думав, що у типового вояки зі шрамами на обличчі, сідим волоссям та мозолястими руками виявиться такий спокійний голос.

- Олеже, ти як? Не сильно перебрав!? - кричить мені у вухо мій друг та коллега Сергій. Музика з колонки поряд просто хоче нас вбити!

- Та є трохи. Ой.

- Таксі визвати?

- Сам. Я поки на вулиці погуляю. Подихаю.

- Ну як знаєш. До понеділка.

- Бувай.

Морозне повітря пізньої осені непогано так прочищає мізки.