Розділ 12: Фінал

Під вечір, під покровом сутінок, вони приїхали до містечка. Воно було занедбане, але вулиці просто кишіли бандитами Само. Вони сховалися за покинутими будинками на краю містечка.
У морі, недалеко від берега, було видно великий, страхітливий, чорний, як ніч, корабель та величезний прапор із черепом і розірваним серцем.
— Хвора Бенні, — прошепотів Заабуто. — Вони прийшли на війну.
Недалеко на полях за містом вони помітили орду бандитів, які марширували. Це була Крив-Мора — організація, що колись воювала у громадянській війні.
Все було готово до жахливої ночі.

Вони сиділи в укритті, Райдем мовчки дивився на площу. Там уже спорудили масивний дерев’яний п'єдестал, обвитий ланцюгами. Само вийшов.
Високий, худий, чорний плащ до землі. Шрам від лівого ока до підборіддя. Він підняв руку — і сотні бандитів замовкли.
Само почав говорити, його голос був підсилений, він розносився над містечком.
— Ми були найслабшими! Ми були рабами Кайрена! Але тепер...

Він підняв над головою Камінь Дисбалансу. Камінь випромінював моторошне синє світло.
— Ми знайшли ключ до СИЛИ! Сьогодні ввечері, коли ці боягузи, ці Хвора Бенні та Крив-Мора, прийдуть, ми покажемо їм, що означає справжня влада! Ми вивільнимо Арехона! І Світ підкориться нам! За Арехона! За СИЛУ!
Сотні голосів відповіли диким, загрозливим криком.
Само підняв над головою Камінь Дисбалансу.

Це не був звичайний камінь. Він пульсував синім, холодним світлом, яке здавалося живим. Всередині, у самому серці, щось... рухалося. Тіні. Форми. Ніби всередині каменя була інша реальність, інший світ, де панувала лише темрява.

Райдем відчув, як холод пройшов по його спині.

А Камінь... Камінь наче ПОДИВИВСЯ на нього.

— Ти відчуваєш його, так? — прошепотіла Ліза, стоячи поруч.
— Так... Він... живий...

Раптом із моря пролунали гарматні постріли. Ядра порозносили будівлі за сто метрів від них. Слідом полетіли сотні вогняних стріл зі сторони лісу.
Хвора Бенні почала висадку.

З лісу ринула Крив-Мора.
Три бандитські армії зіткнулися на площі. Крики. Кров. Криваве Залізо. Почалася війна банд. Повний, неконтрольований ХАОС.
Райдем підвівся.
— Це наш шанс. Поки вони ріжуть один одного, я дійду до п'єдесталу.
— Ні, Райдеме, — Ліза зловила його руку.
— Це самогубство. Ти бачив, скільки їх!? Дочекаймося, поки вони послаблять один одного.
— Слухай, Лізо, — Райдем повернувся до неї. Його очі горіли Вогнем, але це був не гнів, а рішучість.
— Цей камінь... Якщо Само активує його, світ згорить. У нас немає часу. Я йду. А ви... ви залишаєтеся тут. Ви моя сім'я, і я не дозволю вам ризикувати.
— Сім'я!? Ти справді думаєш, що ми дозволимо тобі йти на смерть самому? Це наша боротьба! Я не повернуся до клану, поки не очищу своє ім'я!
— А я не ховатимуся більше, — втрутився Майло.
— Я тренувався! Я захищатиму Діда! Я захищу вас!
Райдем подивився на Заабуто. Старий, який зазвичай був обережний, лише кивнув.
— Він має рацію, Райдеме. Ми йдемо разом.
Райдем зітхнув.
— Гаразд.

Але жодних героїчних вчинків. Це мій. Лізо, ти маєш подбати про Гронна, думаю, він теж тут. Заабуто, Майло, ваша ціль — захищати Лізу та мій тил.

Вони вирвалися з укриття. Площа перетворилася на пекло.
Трупи, відірвані кінцівки, кров по щиколотку.
Райдем, як вогняний снаряд, пробивався до п'єдесталу. Десятки бандитів Само кинулися на нього. Він використовував свою силу, щоб змітати їх хвилями полум'я, розчищаючи шлях.
— Само! Ти не втечеш! — крикнув Райдем, застрибуючи прямо на п'єдестал.
Само, незворушний, лише посміхнувся.
— Прийшов, щоб померти, Вогняний? Ти запізнився. Як твій Сенсей!
Само кинувся в бій. Його стиль був жорстоким і непередбачуваним. Само постійно домінував, його удари були важкими й точними, змушуючи Райдема захищатися.
— ДЕ МІЙ СЕНСЕЙ!
Райдем кинувся вперед, відбиваючи Камінь. Артефакт випав з рук Само і, котячись, з гуркотом упав у водоканал, що протікав під п'єдесталом.
— Ні! — закричав Само, його очі налилися гнівом.

Ліза була в центрі м'ясорубки, вона билася з десятками бійців Крив-Мори та бандитами Вовка, не даючи їм наблизитися до Райдема та Само. Невидимі леза Вітру, які вона концентрувала на кінчиках віяла, миттєво знерухомлювали супротивників, перерізаючи сухожилля на руках та ногах. З двох сторін її оточили солдати Крив-Мори та банди Само.
Вона відкинула двох бандитів, які кинулися на неї одночасно, створивши раптовий потік зустрічного вітру, що вдарив їх, як кам'яна плита.
Але раптом, крізь галас бою та крики поранених, вона почула звук, від якого їй стало не по собі: скрегіт металу об камінь, глибокий та жахливий.
— Я знав, що ти тут, дівчинко, — прохрипів глибокий хрип, виходячи з тіні.
— Тепер ти не втечеш! — прогарчав він, повільно ступаючи вперед. Його погляд був порожнім та агресивним, позбавленим будь-якого сумніву.
Ліза підняла віяло, на її обличчі був страх, але вона була готова до бою.
— Я і не збиралася. Я прийшла тебе добити!

Бій розпочався.

Ліза зробила перший відволікаючий маневр: вона підняла та накрила його піском, змішавши Вітер із дорожнім пилом. Гронн заплющив очі, але його інстинкти, загострені нюхом та слухом, не підвели.
КРАХ! — Перший удар кігтем був націлений на її голову, але Ліза встигла виставити віяло. Металеві кігті Гронна врізалися у міцну основу віяла. Віяло, що було її основним інструментом контролю, розламалося навпіл із пронизливим, жахливим звуком, схожим на стогін зламаного дерева. Його шматки розлетілися по землі.
Ліза відскочила, відчуваючи холодний шок від втрати своєї зброї. Тепер вона мала лише Вітер, вона швидко відскочила та забігла за один із будинків.
Гронн зареготав, його голос був схожий на дзвін порожнього дзвона.
— Твоя іграшка зламана! Ти слабка! Я відчуваю твій запах! Я чую, як твоє серце калатає!
Ліза кинулася в контратаку, використовуючи свій Вітер як броню. Вона відбила другий удар, але Гронн був занадто сильний. Його третій удар був жахливо точним і сильним.
КРИХ!

— Кігті, як велетенські пазурі хижака, розпанахали її ліве плече, пройшовши глибоко, майже до кістки. Це був не просто поріз, це був розрив. Кров хлинула потужним, гарячим струменем, заливаючи їй одяг.
Біль був настільки різким, що її свідомість похитнулася. Вона закричала.
Вона впала на коліна, притискаючи праву руку до пораненого плеча. Її дихання стало тяжким. Шокуюче відчуття заціпеніння почало поширюватися по тілу.
— Я чую твій страх! Він на смак як гірка плоть... Тупе дівчисько! — Гронн, насолоджуючись її агонією, повільно підійшов, підіймаючи кіготь для останнього, смертельного удару.

Ліза лежала, її обличчя було вкрите пилом, а очі дивилися вгору на похмуре, сіре небо. Кров продовжувала литися, її сили вичерпувалися з кожною секундою.
Вона підняла очі на Гронна. Його тінь нависла над нею. Вона зрозуміла: зараз або ніколи.
«Райдем, Майло, Заабуто… якщо я помру, цей звір добереться до вас».
Вона зробила останній, глибокий, відчайдушний вдих.

Уся її воля, увесь її страх і любов перетворилися на єдину смертоносну мету.
Вона сфокусувала всю свою стихійну енергію. Це було за межами будь-якої техніки, якої її навчали.
— Я зможу... Аб..АБ...АБСОЛЮТНИЙ ВАКУУМ! — Її голос був лише шепотом, але він став спусковим гачком.
Навколо Гронна, лише в радіусі одного метра, повітря почало стискатися. Це був надщільний вихор Вітру, який буквально висмоктував і стискав молекули повітря, створюючи критичний перепад тиску.
Гронн застиг. Його внутрішні системи, які покладалися на надчутливий слух і нюх, миттєво вийшли з ладу. Його барабанні перетинки луснули від падіння тиску. Кров хлинула з його носа та вух. Його легені почали стискатися, не в змозі знайти кисень. Це було жорстоке, повільне удушення зсередини.
Він захрипів, його металеві кігті безсило затремтіли в повітрі.
Ліза, скориставшись моментом, кинулася вперед. Її рух був відчайдушним, смертельно рішучим ривком.

Вона вихопила свій прихований кинджал і, вклавши в удар усю силу, що залишилася, всадила його Гронну глибоко в незахищене горло.
Він видав останній, булькаючий, жахливий хрип, змішаний із кров’ю, його масивне тіло з гуркотом вдарилося об землю. Смерть...
Ліза стояла над ним. Вона перемогла.
Але ціна була божевільно тяжкою. Шовк її одягу був просочений її власною кров'ю. Біль від розпанаханого плеча був настільки сильним, що їй здавалося, ніби її кінцівка горить. Її свідомість мерехтіла.
Вона зробила лише два кроки, намагаючись дістатися до Заабуто та Майла, які билися з іншим невідомим, великим та дуже сильним бандитом, але її сили вичерпалися повністю.
Вона повалилася на ґрунт. Її тіло було в крові, вона відчувала холодний, неприємний шок. Вона дивилася на небо. Кожна секунда була вічністю. Її дихання стихало, ставало дедалі повільнішим і поверхневішим, вона чула стукіт власного серця.
«Я... я впоралася, Райдеме...» — була її остання, слабка думка, перш ніж її очі закрилися.

Заабуто та Майло діяли як команда. Їхньою метою було захистити фланг Райдема. Вони зустріли жорсткий опір від пішаків банди Вовка.
— Ліворуч, Майло! Низький удар!

Майло, вихопивши свій меч, миттєво відповів, виконуючи низький, швидкий поштовх, який збив бандита з ніг.
У цей момент збоку на них кинулися двоє воїнів із Крив-Мори. Їхні рухи були більш дисциплінованими та жорстокими.
— Тримайся, хлопче! — Заабуто використовував палицю для блокування ударів і утримання дистанції. Це була тактика досвідченого бійця.
Майло відскочив назад і, використавши спільну опору Заабуто, зробив зворотний стрибок, завдавши удару мечем в обличчя одного з воїнів Крив-Мори. У розпалі цієї сутички, наче виникнувши з-під землі, перед ними з’явився Варлик — бандит та права рука Само. Його тваринна сила відчувалася фізично: він був м'язистий, а в руках тримав масивний дворучний бойовий молот із шипами.
— Дитина і старий? Ви серйозно!? — сказав дуже низький та моторошний голос.
Він не став атакувати фізично. Він лише випустив короткий, підступний звуковий імпульс.
\#^%&#!

— Звук був настільки жахливий, що в голові це було схоже на стукіт тисячі залізних молотів усередині їхніх черепів. Він збивав їх з ніг, викликаючи гострий, неконтрольований біль. Майло впав першим, його меч вилетів з руки. Заабуто, наче п'яний, встиг підхопити палицю, але його погляд розмився.
Варлик кинувся вперед. Для Заабуто і Майла, які були повністю дезорієнтовані, він рухався з шаленою, неймовірною швидкістю. Вони бачили лише розмитий, загрозливий, майже невидимий силует.
— Це... це ілюзія! — прохрипів Заабуто, намагаючись сфокусувати зір, але його голос потонув у дзвенінні.
— Його Звук змінює наше сприйняття! Насправді він не швидкий, ми — повільні!
Варлик підняв свій шипований молот, цілячись прямо в голову Майла.
— Давай! Він не бачитиме, куди бити! — Крикнув Заабуто, який, не маючи часу на точні удари, кинув жменю бруду і піску в повітря.
Варлик, який набирав швидкість, раптово застиг.

Його швидкість була марною проти піску, який потрапив йому в очі, коли він залетів у палаючий будинок. Це дало їм критичний шанс.
Майло, який насилу піднявся, відчув дзвін у вухах. Він кинувся вперед, використовуючи прийоми абсолютної грації, яких навчила його Ліза. Він обійшов Варлика по дузі, і його гнучкість, на відміну від брутальної сили, помітно виділяла його на полі бою.
Заабуто, трохи оговтавшись, кинув свою гарячу палицю прямо по ногах Варлика. Варлик спіткнувся, а Майло, використавши цей момент, зробив точний, сильний удар мечем в його опорну ногу, змушуючи його впасти на коліно.
— Тримай його! — крикнув Заабуто.
Варлик заревів, намагаючись підвестися.
Щойно Майло приготувався завдати фінального удару, як відчув, що його сильно схопили за руку.
— Куди, цуценя?! — прохрипів бандит Хворої Бенні (він був у темному морському одязі, що відрізнявся від Вовків Само та Крив-Мори). Він був невеликий, але спритний, озброєний двома мачете.

Майло, все ще дезорієнтований, ледве ухилявся від мачете.
ШМЯК! — Мачете просвистіло і чиркнуло Майла по лицю. Біль був нестерпний, та тяжкий.
Майло, розлючений, використав свій інстинкт самозахисту: він вдарив бандита мечем прямісінько у груди. Бандит застогнав, випустив свій мачете та впав.
Майло, задихаючись, миттєво обернувся назад, щоб добити Варлика і допомогти Заабуто.
Він побачив, як Варлик стоїть, наче велетенська статуя, піднявши старого над землею, та його м’язисту руку, яка стискала горло Заабуто.
Майло затамував подих.
Очі Заабуто були широко розплющені, у них був не страх, а тихий, скорботний спокій. Він дивився прямо на Майла. Заабуто старався прошепотіти:
«Ар... Б.. гордився тобо...»
Рука Варлика — його пальці, товсті, як сосиски, буквально вдавлювалися в шию Заабуто, перекриваючи потік крові та повітря. Обличчя Заабуто набувало синюватого відтінку.

Тим часом Райдем досі боровся із Само. Бій був дуже жорстоким та холоднокровним.
Само, який відчував близькість Каменя Дисбалансу, був у божевільному захваті. Його удари ножем були дуже швидкими.
Само встиг завдати Райдему глибокої рваної рани в бік.

Тканина одягу розійшлася, і червоний гарячий потік крові хлинув на бік.
— Ти слабкий, Вогняний! Ти стримуєшся! — Само, посміхаючись, плюнув кров'ю.
— Ти не хочеш їх спалити! Це твоя слабкість! А я не маю обмежень!
Райдем відступив, його дихання стало важким. Він відчув не просто фізичний біль, а відчай, лють і страх. Страх не за себе, а за Лізу, Заабуто та Майла. За тих, кого він втягнув у це пекло.
Його Вогонь у долонях став нестійким, мерехтливим. Він знав, що його звичайний Вогонь не вб’є Само. Він мусив випустити силу, про яку колись згадував Арден, руйнівну силу якої він так боявся.
Він відстрибнув та спробував перебігти на сусідню вулицю.
Само кинувся за ним та відкинув Райдема вперед. Його стогони змішалися з криком. Це був крик від болю, рішучості та самопожертви.
— РОЗШИРЕННЯ ВОГНЯНИХ ГРАНИЦЬ! АДСЬКЕ ТОРНАДО!
Навколо Райдема почав утворюватися керований Вогняний Торнадо. Полум'я спалювало все навколо, очищаючи площу від сміття і бандитів. Райдем з усіх сил намагався утримувати Вогонь далі від місць, де боролися його друзі.
Весь цей потужний, точковий удар був спрямований на Само. Він закричав. Його тіло обвуглилося. Він упав. Райдем, хитаючись, добив його ударом у горло.
Він повільно повернув голову, його погляд був скляним.
Він побачив за будинками Лізу. Вона лежала в калюжі крові, обличчя бліде, як смерть. Її дихання було ледь помітним, але вона дивилася на нього, її погляд був слабким, але сповненим тепла і безмежної ніжності. Ліза посміхалася, ніби кажучи: «Ти впорався, Райдеме ти зміг...». Збоку лежав мертвий Гронн, його металеві кігті були скручені від сили Лізи.
У Райдема збився дух. Його очі закривалися і відкривалися від болю. Він біг до неї, розкидаючи тіла і спалюючи залишки бандитів. У вухах шумів кров'яний тиск і вітер. Він ніби потрапив у пекло, яке створив сам.
Він упав на коліна біля Лізи. Їхні погляди зустрілися. Вона ледь підняла тремтячу, слабку руку, щоб торкнутися його обличчя.

Після цього її рука опустилася, а потім легенько піднялася знову, показуючи пальцем на когось за його спиною.

Райдем повільно, зі страхом, повернув голову. Він затамував подих, він не вірив своїм очам.
Він побачив, як Заабуто лежить на землі, нерухомий. Його тіло було скручене в неприродній позі. Обличчя старого було жахливо синім, майже фіолетовим, з витріщеними очима, що дивилися прямо в небо.
Райдем бачив сліди — темні, глибокі — на шиї.
«Ні. Ні, Заабуто... Він просто спить. Він не міг померти! Його очі відкриті, але він... він не може бути синім. Він не може бути мертвим. Не цей старий дурень, який завжди знав, що робити, який сміявся над моїм вогнем!»
Він дивився на синє обличчя Заабуто і бачив перед собою не просто труп, а зірвану сторінку їхнього життя... А ще гірше і тяжче, поруч із ними, сидячи на брудному ґрунті, плакав Майло. Сильно, нестримно, з відчаєм, який ламав душу. Його плач був єдиним звуком, що виділявся серед цього аду, у цьому попелищі.

Це був плач дитини, яка щойно втратила все, це був плач дитини, яка втратила найріднішу людину в цьому жорстокому світі...

Райдем відчув, як його тіло звели судоми. Його Вогонь у серці ніби облили водою. Це була не просто поразка — це був повний, жахливий крах його нової реальності.
«Ні, ні! Ні! Це не може бути правдою! Я ж! Я ж... я обіцяв їх захистити!»
Його свідомість відчайдушно заперечувала реальність. Він не зміг вберегти їх... всіх.

Заабуто, який вчить готувати на вогні.
Заабуто, який розповідає історії під зірками.
Заабуто, який каже: «Ти станеш сильним, Майло. Я вірю в тебе!»
Заабуто, який усміхається, коли Майло приносить першу продану річ.
Заабуто, який обіймає його після кошмарів.
Заабуто...

Заабуто... Заабуто!!!
Заабуто?!? Заабуто#%^*
Заабуто.!? ЗАААБУТО*#&*^#@&

Біль... Безодня... Тихий плач...

— Діду... Діду... я... не хочу бути сильним, — прошепотів Майло,
сльози текли по його обличчю. — Я хочу, щоб ти був живий... Я... хочу...

Хлопець щосили кричав:
— Прошу! Прошу! Прошу! ПРОШУУУ!

Тіло старого не відповідало.
Майло завив, як поранена тварина.

як дитина, яка втратила ВСЕ.
А всередині, у місці, де живе горе і відчай, щось змінилося.

Раптом райдем який лежав і спостерігав за цією картиною, побачив, як один із бандитів, якого не зачепив Торнадо, біг до Майла. У його руці блищав закривавлений меч. Райдем, зібравши останню волю, кинувся вперед, але був надто слабким, а Майло був надто далеко. Він упав за пару метрів від нього.
Райдем лежав, його зір розмивався, як акварель під дощем. У його голові промайнув спогад — різкий, як останній спалах свічки.
Він бачив себе в юності. Арден, його сенсей, сидів поруч, на сонячній галявині, розпалюючи Вогонь лише силою волі. Вони говорили про справжній контроль.
«Ніколи не бійся своєї сили, Райдеме, — Арден був теплим і радісним. — Бійся того, що ти втратиш, якщо її не використаєш вчасно. Усе в світі має ціну, і ціна за силу — відповідальність. Пам'ятай про це, коли ти станеш сильним».
Серце Райдема аж гріло від цього спогаду. Це був його золотий час.
Потім різко фон змінився на темряву.

Пустка. Сенсей йде. Райдем лежить на землі, безсилий. Він бачить, як його сенсей робить той самий останній крок, який він бачив так давно, перед тим, як Арден зник.
Арден з усмішкою, сповненою жалю і любові, повертається до Райдема і махає рукою, прощаючись. Це був не просто відхід. Це було остаточне прощання. Райдем ніби хоче крикнути, він плаче, його горло роздирається від болю і відчаю. Він відчуває цей біль, він хоче зупинити його! Він з усіх сил намагається видати хоча б один звук, хоча б один клятий звук!..
Але його голос зник...
Він знову молодий, безсилий хлопець, який дивиться, як його вогонь згасає...

Кінець спогаду.

Райдем повернувся на поле бою. Він лежав у багнюці, з одним відкритим оком. Він бачив, як бандит майже підійшов до Майла. Меч уже був біля шиї...
І тут...
Спалах!
Навколо Майла здійнявся величний, неконтрольований, красивий вогонь. Він був чистим, безмежним поривом. Це було пробудження.

Вогонь, який зазнав болю, вогонь, який був породжений чистим, нестерпним горем.
Майло, його обличчя було залито сльозами. Він почав рухатися, танцювати один в один як це робив Райдем на тій самій галявині в лісі. Він створював фаєрболи, спалював бандитів одного за одним. Бандити кричали від жаху та болю, перетворюючись на попіл.
Райдем лежав, смертельно поранений, і бачив, як...
Майло... палав...