Розділ 9: Старий добрий друг/Зима

Караван проходив повз місто Лугос. Місто розкинулося на пагорбах, оточене полями пшениці, що золотіли під першими променями сонця. Повітря пахло свіжоспеченим хлібом, медом і димом від димарів. Бруківка була чиста, кам’яні мости — через струмки.

Райдем зіскочив із воза, брудний, але з посмішкою. Він підійшов до головного візника.
— Ей, Голова! — крикнув Райдем. — Ми сходимо тут. Дякуємо за дорогу.
Візник глянув на нього, потім на Заабуто, що вже спускався з лави, і на Лізу, що трималася за борт бліда, з темними колами під очима.
— Ну, як знаєте, — буркнув він.

Вони від’єдналися від колони. Також з ними в місто зійшли ще два вози. Заабуто став на порожньому місці, продав якомусь перекупу дві бочки квашеної капусти. Та стали, щоб продати останню бочку. На ранковому ринку, де селяни вже розкладали столи, а діти ганялися за курми.

Ліза сиділа на лаві, тримаючись за бік. Її дихання було нерівним.
— Райдеме... — прошепотіла вона. — Мені... погано.

Він миттєво торкнувся її чола — гаряче. Заабуто! Треба знайти місце, щоб вона відпочила, її лихоманить.
Старий кивнув, але не встиг відповісти — як здалека почувся знайомий голос.
— Мандро? Я не вірю своїм очам! Це ти! Точно ти!
Райдем обернувся.
Перед ним стояв Ульф. Той самий сивий мудрий чоловяга.
— Ульф?! — Райдем посміхнувся.
— Мандра?! — з подивом запитав Майло.
— Підіграй мені, малий, — прошепотів Райдем.
— Не думав, що зустріну тебе тут.
— А ти думав, я вічно по дорогах ганятиму? — Ульф підійшов, обійняв його так міцно, що аж кістки похрустіли.
— А це хто з тобою? Ти що, одружився, мій таємний друже? — з усмішкою сказав Ульф.
— Ні! Слухай, нам треба місце. Недороге, надовго і тихе... Дівчині погано.
Ульф глянув на Лізу, потім на Майло, що ніяково стояв позаду.
— Є в мене хатина, у лісі. Біля озера. Стара, але міцна. Два поверхи, теплий камін, сарай, все як треба. Я там жив, коли... ну, коли не хотів нікого бачити. Скільки дасте — стільки й буде.
— Ну от, це всі монети, що в нас є...

Заабуто дав усе, що вони сьогодні заробили.
— А ще бочку капусти можна забрати, — додав Райдем.
Ульф усміхнувся.
— Домовились, хлопці!

Через пів години їзди вони разом з Ульфом доїхали до хатини в лісі, біля красивого озерця, з широким ганком і старим дубом біля входу.
Вони зайшли всередину.
Ліза зайшла, тримаючись за стіну. Райдем допоміг їй.
— Куди? — запитав Райдем.
— На ліжко, — прошепотіла вона. — Будь ласка...
Він заніс її в маленьку кімнату з вікном на озеро. Ліжко — старе, але чисте. Простирадла пахли сонцем. Він поклав її, скинув чоботи, накрив ковдрою.
— Заабуто, відвар! І воду гарячу!
Старий уже грів казанок на печі.
— Добре, Мандра, я буду їхати, щасливо вам.
Райдем вийшов з кімнати в коридор.
— Ти вже їдеш, як там Тілл?
— Та нічого, працює хлопець. Старається.
— Ну тоді бувай, Ульф.
Вони попрощались і Райдем пішов далі дивитись за Лізою.
Тим часом Майло з обережністю обдивлявся будинок. Перший поверх.
Коридор.
Відразу від порога вузький, але затишний.

На стіні ліворуч — оленячі роги, старі, з тріщинами, і маленька полиця з трьома книгами. Праворуч сходи на другий поверх. Дубові, круті, з перилами, що хитаються, якщо триматися занадто сильно. Майло проводить рукою по поруччю. Далі зліва була вітальня з каміном.
Майло робить крок праворуч і завмирає. Камін величезний, з красивого каменю. Над ним полиця з глиняними кухлями, один тріснутий, але тримається. Посередині — диван, оббитий шкірою. Поруч крісло-гойдалка.
— У ньому, мабуть, Ульф сидів ночами, слухаючи тишу.
На підлозі килим із клаптів, грубий, але теплий. У центрі стояв стіл зі слідами ножа й плямами вина. Над столом масляний ліхтар із тріснутим склом, що кидає тіні на стіни.
Майло робить крок праворуч і завмирає. Камін величезний, з красивого каменю. Над ним полиця з глиняними кухлями, один тріснутий, але тримається. Посередині — диван, оббитий шкірою. Поруч крісло-гойдалка.

— У ньому, мабуть, Ульф сидів ночами, слухаючи тишу.

На підлозі килим із клаптів, грубий, але теплий. У центрі стояв стіл зі слідами ножа й плямами вина. Над столом — масляний ліхтар із тріснутим склом,що кидає тіні на стіни.
А на стіні праворуч від каміна, в простій дерев'яній рамці, висіла фотографія. Майло підійшов ближче. На вицвілому знімку стояв молодший Ульф — без сивини, з широкою посмішкою, обіймаючи за плечі струнку жінку з темним волоссям. А перед ними, тримаючись за їхні руки, стояла маленька дівчинка з кучерявим волоссям, що сміялася в камеру. На задньому плані виднілося те саме озеро, що й зараз плескалося за вікном.
Він провів пальцем по рамці, змахуючи пил.

— Це... його сім'я, — прошепотів Майло, відчуваючи, як щось стискає йому горло.

Вернувшись назад він зайшов ліву частину коридора були дві кімнати. Одна з відкритими дверьми де Лежала на ліжку Ліза та сидів збоку Райдем. І друга без дверей, просто арка на кухню. Майло заходить бачить Заабуто який гріє воду. Полиці з мідними горщиками. Стіл маленький, на двох, з лавою, що скрипить. У кутку бочка з водою, дерев’яна, з ковшиком, що гойдається. На стіні ніж, великий, і дошка для хліба.
Другий поверх.
Майло піднімається сходами, що скиплять під його кроками. Коридорчик вузький, з одним вікном, крізь яке видно озеро, що блищить, наче скло.
Перша спальня.
Ліворуч. Велика. Два ліжка: одне широке, з сірою вовняною ковдрою; друге вузьке, з м’якою подушкою та червоним покривалом. Вікно також виходило на озеро. На стіні карта, стара, з позначками: Хрест, «Тут бандити», «Тут добре вино». Майло усміхнувся.
Друга спальня.
Праворуч. Маленька. Одне ліжко, скриня, вікно на ліс. На підвіконні — свічка, наполовину згоріла, віск стік по дереву. І ще була маленька драбина на верх, но туда Майло не ризикнув піднятись. Він спустився й прошепотів:
«Це… це справжній дім. Я такого ніколи не мав».

Наступні два тижні пролетіли в шаленому темпі ремонту. Хатина Ульфа, хоч і була міцною, потребувала догляду. Райдем, незважаючи на постійне ниття про біль у спині, виявився майстром на всі руки, коли справа доходила до фізичної роботи. Заабуто організовував інструменти та матеріали через Ульфа в Лугосі, Майло носив воду із колодязя.
Жартів і суперечок вистачало.
Одного вечора, коли вони сиділи біля потріскуючого каміна, а Ліза підшивала рукав Райдему, який він розірвав, лагодячи дах, Майло невдало спробував вставити своє слово, та знову пожартувати.
— Дивись, Майло, — прокоментував Райдем, киваючи на Заабуто, який курив люльку, — це і є мудрість: знати, коли краще просто мовчати й насолоджуватися теплом. А ти все вчишся, як та балакуча сорока.
Майло підскочив:
— Я не сорока! Я, на відміну від декого, не сплю до обіду, поки інші працюють!
— Я відновлююся, малий. Або ти хочеш, щоб твій «захисник» згорів на даху через брак сну? — Райдем простягнув руку, щоб потягнутися, але Ліза боляче вколола його голкою.
— Сиди смирно, вогоньок. Інакше я зашию тобі язик.
Усі засміялися, і напруга спала. Так минали дні: робота, вечеря, жарти, і легке родинне відчуття.

Через кілька днів до хатини приїхав Ульф на старому, але надійному візку. З собою він привіз мішок запасів і важку новину.
— Ну, "Мандро", — почав Ульф, звертаючись до Райдема з легкою посмішкою, — час прощатися. Я їду з новим караваном, через перевал. Клімат там м'якший, тай торги підуть.
Райдем відставив свою кружку і пильно подивився на старого друга.
— Їдеш? Надовго?
— Думаю що так, як пощастить, — відмахнувся Ульф, але його очі були серйозними.
Ліза, Майло і Заабуто сиділи тихо, усвідомлюючи важливість моменту.
— Ульфе, — голос Райдема став низьким,
— перед тим, як поїдеш. Я мушу запитати це.. Банда. Ті, хто носить вовка на плечі. Ти багато бачив на дорогах думаю, що скажеш про них.
Ульф, який до цього часу був спокійний, різко опустив погляд на свій келих і почав нервово терти його країв.
— Райдем... це не моя справа. Я просто візник.
— Не викручуйся. Це стосується Само і того Каменя, який коштував життя моєму сенс.... Ти щось точно знаєш!
Ульф зітхнув з віажкістю.
— Добре. Я чув. Усі чули, хто має вуха. Їх називають Орденом Само. Вони не просто банда. Вони збирають ресурси, зброю, і... так, навесні вони мають зібратися. Великий з'їзд. У місті, яке мало хто контролює.
— Яке місто? — сказала Ліза.
Ульф прошепотів:
— Місто Семи Вітрил. Портове місто, там немає ні кланів, ні шерифів, це ідеальне місце, щоб зібрати свою армію.
— Коли? — запитав Райдем.
— Рано. Коли сніг зійде, і перші каравани поїдуть до моря, — Ульф підняв очі, в них був страх.
— А тепер прощавайте. І не шукайте мене.
Він швидко обійняв Райдема і Майла, кивнув Заабуто та Лізі й пішов, залишивши їх у тиші.
Тієї ночі розмова була довгою. Карта, яку намалював Заабуто на клаптику пергаменту, лежала в центрі столу.
— Місто Семи Вітрил, — пробурмотіла Ліза, малюючи коло на карті.
— Далеко. І це ідеальна пастка. Вони знають, що ми знаємо про Само і Камінь. Вони очікують, що ми прийдемо.
— Чому вони роблять з'їзд? — запитав Майло.
— Вони ж можуть просто взяти Камінь і активувати його.

— Ні, малий, — Заабуто похитав головою.
— Самому потрібна армія. Це ж Демон Арехон. Щоб його випустити, потрібен не лише Камінь Дисбалансу, а й достатньо сили і, можливо, люди як жертви та, мабуть, щось важливе в тому місті.
— Армія — це його охорона, а також цілком можливо, паливо, — додав Райдем.
Райдем нахилився над картою, його палець торкнувся позначки міста.
— Отже, у нас є час, ціла зима. Ульф сказав, що вони зберуться навесні. Це три місяці. Наш план: проникнути в Місто Семи Вітрил, знайти Камінь Дисбалансу і знищити його. Або вбити Само.
— Або і те, і інше, — додала Ліза, її очі зустрілися з Райдемом.
— А Моро? — запитав Майло, тремтячи від згадки про біловолосого воїна.
— Що, якщо він їхній?
— Моро не носив знаку вовка, — відповів Райдем. — Він небезпечний, але ми не можемо на нього відволікатися. Наша ціль — Камінь.
Вони обговорювали шляхи, ресурси, потенційних союзників і ворогів до пізньої ночі, доводячи свої ідеї та теорії. Зима мала стати часом не відпочинку, а підготовки...

Одного ранку, коли сонце ще не піднялося над пагорбами, він прокинувся і, озирнувшись, помітив, що Майла немає. Райдем обійшов дім, перевірив сарай та криницю, малого ніде не було. Він вирішив не будити Лізу чи Заабуто, щоб не здіймати паніку, і пішов на пошуки.

Він обійшов озеро і вийшов на галявину. Це була невелика, оточена деревами галявина. Райдем сів за товсте повалене дерево, стовбур якого покривав зелений мох.

У центрі галявини стояв Майло. У руках він незграбно тримав дерев'яний меч. Промені ранкового сонця падали на нього, освітлюючи його напружене обличчя. Він намагався завдавати ударів у повітря. Він плутався в ногах, його удари були неправильними, він занадто випускав руку, від чого меч хитався. Майло було важко, це було видно по його спітнілому чолу та стиснутих губах, але він продовжував. Він старався, але не міг.

Райдем вирішив вийти. Він піднявся і обперся об дерево, склавши руки на грудях.

— Так-так-так... що я бачу? Малий! Ти тренуєшся! — сказав він з посмішкою.

Майло від несподіванки застиг, а потім швидко сховав дерев'яний меч за спину.
— Ні! Ти все не так зрозумів! Я... я просто...
— Та все я зрозумів, — Райдем засміявся, підійшов ближче і вийняв меч із рук Майла.
— Непоганий хват, але стійка схожа на курку, яка збирається злетіти.
Майло почервонів, але зібрався з духом. В його очах була рішучість.
— Райдеме..... Допоможи мені стати сильнішим...
— Оу... — Райдем здивовано подивився на нього, його усмішка зникла.
— Чому?
— Я хочу стати таким сильним, як ти! — Вигукнув Майло.
— Сильним?
— Так! Я не хочу, щоб мені знову довелося ховатися, поки ти б'єшся з такими, як Моро! Я хочу мати Вогонь, як у тебе. Хочу битися, як ти. Хочу битися мечем!
Райдем зітхнув. Він сів на повалене дерево, запрошуючи Майла сісти поруч.
— З мечем я тобі допоможу. Базу дам. А от Вогонь... Мені його передав сенсей. Свою частинку... своїх десять відсотків. Я думаю, якби він не передав, він би вижив, маючи всю силу...

Але зараз я свою силу довів лише до п'ятдесяти-шістдесяти відсотків. Я міг би дати тобі десять відсотків... але ти помреш.

Твоє тіло не витримає такого жару... Пробач, малий...
Обличчя Майла змінилося. Його губи затремтіли, але він стиснув кулаки, щоб стримати сльози.
— Ну і що, що я не маю Вогню! — голос Майла зірвався на крик.
— Ну і що, що я не такий, як ви! АЛЕ Я СТАНУ СИЛЬНИМ! Я мушу стати подібним до вас!
Рішучість у його очах торкнулася Райдема. Він поклав руку на плече хлопця.
— Гаразд. Я допоможу тобі з усім, чим зможу. Але це буде важко. Ніяких виправдань, ніякої жалості до себе. Ми будемо тренуватися до сьомого поту.
З того дня Райдем почав навчати Майла, як правильно тримати меч, як ставити ноги, як дихати і як бити.
Дні перетворилися на тижні. Майло і Райдем приховували свої тренування. Кожного ранку, поки Заабуто готував сніданок, а Ліза ще спала.
Одного вечора, коли вже стемніло, Майло не міг заснути. Він потайки пішов на ту саму галявину, сподіваючись знайти Райдема.
І він його знайшов.
Райдем стояв біля поваленого дерева.

Він сфокусував свою увагу, і Майло побачив, як із його пальця вирвався легенький вогник. За мить вогонь став фаєрболом, який Райдем випустив у дерево.
— Чорт, не так швидко! — пробурчав Райдем до себе.
Він почав гасити дерево, що горіло, смішно лаючись і метушачись.
Потім Райдем звів руки.
— Так, спробуємо, Майстре, — прошепотів він.
Райдем чітко зупинив подих, потім легенько видихнув. Навколо нього утворився Вогняний Вир, у повний його зріст, палаюче полум'я, яке рухалося навколо нього. У його руках з'явилися ідеально круглі вогняні шари, якими він плавно кружляв, наче танцював. Він зупинився рівно тоді, коли йому було потрібно, і полум’я зникло, не залишивши жодного сліду.
Майло, побачивши це, тихо втік назад, не залишивши жодного звуку.
Райдем повертався додому. Вже хотів стати на ґанок, як почув:
— Це було красиво. Техніка твого сенсея? Чи щось таємне, про що ти нам не розповідав?
Райдем підняв голову.
На великому дубі, що ріс біля хатини, сидів Майло.
— Ого...

Я тебе навіть не помітив, — Райдем здивовано посміхнувся.
— Це було по-справжньому скритно, малий. Щодо техніки... так, це моя перша техніка, якої мене навчив Арден. Вона вимагає абсолютного контролю дихання, щоб полум'я не з'їло тебе самого.
Майло зіскочив із гілки. Він підійшов до Райдема і, дивлячись йому прямо в очі, сказав:
— Райдем, я хотів сказати... Дякую тобі.
— Вау... нізащо.
Райдем відчув тепло, якого досить давно не відчував.

Дні тренувань йшли. Майло досягав успіхів. Райдем був вимогливим наставником, часом жорстоким, але завжди чесним.
Одного дня почав падати перший сніг. Він перетворив ліс на білу казку. Холодне повітря гартувало легені.
Зимою Ліза вийшла розім'ятися. Вона побачила їх. На галявині, укритій снігом, Майло намагався блокувати удар Райдема. Він був швидким, але не мав достатньої грації. Райдем сміявся, як справжній батько, що бачить успіхи сина, і його очі світилися гордістю.
Ввечері, коли вони пили трав'яний чай, Ліза мовила...

— Виглядає так, ніби ти знайшов собі учня, Райдеме. І ти його не вбиваєш, що вже прогрес.
Райдем подивився на Майла, потім на Лізу.
— Він має бажання. Це єдине, що має значення.
Заабуто, який до цього часу сидів мовчки, несподівано промовив:
— Це добре. Чоловік має вміти захистити себе і тих, кого любить. — Він подивився на Райдема з дивним непокоєм, але усміхнувся:
— Ти, Райдеме, хороший вчитель. І Майло... ти маєш мужність.

Через тиждень Райдем сказав Майлові:
— Моєї "бази" тобі вже достатньо. Ти повинен запитати Лізу. Її кланові техніки захисту і спритності не мають собі рівних.
Майло злякано подивився на Лізу, яка сиділа біля каміна.
— Я... я не знаю. Вона погодиться?
— Спитай, малий. Вона не відкусить тобі голову. Принаймні, не сильно, — посміхнувся Райдем.
На його здивування, Ліза погодилася без вагань.
— Якщо він готовий працювати, я готова вчити. Але це буде жорстко. Техніки Вітру не прощають лінощів.
Наближався день народження Майла. Заабуто зробив йому подарунок: гарний, легкий меч та велику тренувальну куклу, набиту соломою і піском, щоб він міг практикувати удари.
Ліза перетворила його життя на пекло. Вона навчила його прийомів та захистів клану Вейрін, які базувалися на ухиленні та використанні сили супротивника. А ще вона змушувала його бігати в гору по снігу, поки його легені не почали горіти. Але Майло не здавався.

Одного дня, глибоко в лісі, Майло потрапив у засідку. Троє місцевих забіяк, які давно вважали його ізгоєм із "того дивного будинку", накинулися на нього.
— Гей, малий! А де твій татусь? — засміявся найстарший, кидаючи в нього камінь.
— Іди геть! — закричав Майло, стискаючи кулаки.
— Дивіться, він розсердився! — крикнув другий, і вони почали кидати по ньому  камінням.
Майло розлютився. Весь гнів, вся втома від бігу по снігу, всі наставлення Райдема і Лізи вибухнули в ньому. Він кинувся на них. Це був не танець Лізи, і не чистий удар Райдема, це була лють. Він блокував, ухилявся, використовуючи прийоми, яким його навчили.
Один забіяка послизнувся на снігу, другого він вдарив в лице, і Майло кинувся на головного. Удар, блок, він відштовхнув його і повалив у сніг.
Він сидів на ньому верхи, тримаючи кулак над його обличчям. Іншою рукою Майло тримав за комір, притискаючи його до землі. Забіяка молив про пощаду.
У цей момент в очах Майла промайнула дивна іскра. Він відчув, як по його руці розливається тепле, чуже відчуття. Це було не пекуче, як Вогонь Райдема, але це було Тепло. Це відчуття минуло так само швидко, як і з'явилося.
Майло відпустив його, втомлено дихаючи.
— Ідіть геть.... ГЕТЬ Я СКАЗАВ!
Забіяки швидко втекли, не озираючись. Майло встав, його ноги підкошувалися, але він переміг.

Вечором, Майло сидів на ганку, розглядаючи свої побиті руки. Ліза вийшла з хати, сіла поруч.

— Болить? — запитала вона.

— Трохи, — зізнався Майло.

Вона помовчала, дивлячись на озеро, що світилося в місячному сяйві.

— Знаєш, — сказала Ліза, — мій батько колись сказав мені: "Сила — це не те, наскільки сильно ти вмієш бити. Сила — це те, наскільки швидко ти встаєш після падіння". Ти встаєш щоразу, Майло. І це робить тебе сильнішим за багатьох воїнів, яких я бачила.

Майло подивився на неї здивовано:
— Справді?

— Справді, — усміхнулася вона й потріпала його по плечу. — А тепер іди спати. Завтра я навчу тебе одній цікавій техніці.

Зима минула. Перший весняний дощ змив залишки снігу, відкриваючи мокру, чорну землю. Група була готова.
Райдем, незрозуміло звідки, роздобув монети. Він не пояснював, як, але припустити, що "Вогняний" міг трохи заробити в Лугосі, не порушуючи закону (чи майже не порушуючи:).
Вони вчотирьох разом пішли до Лугоса. Заабуто виглядав спокійно, а Ліза була як натягнута струна.
Вони зайшли в конюшню, де залишили свого коня на перезимування. Він був доглянутий і здоровий. Райдем дістав, кілька монет і віддав їх конюхові, заплативши за всю зиму, та купвши ще одного коня.
— Дякую за турботу, — сказав Райдем, погладжуючи коня по гриві.
— Тепер, друже, попереду довгий шлях.
Вони рушили. Кожен знав свою роль. Вони були не просто групою, вони були вже як рідна сім'я.