Розділ 8: Втеча

Заабуто та Майло сіли спереду, на відкритій лавочці. Райдем і Ліза — ззаду.
Караван рушив. Вони проїхали величезну браму та залишили місто позаду.
Райдем притулився до борту. Ліза — до нього.
— Вистояли? — тихо запитала вона.
— Поки так... З тобою все гаразд?
— Так, Райдеме... Спасибі...

Караван рухався цілий день та ніч без зупинок. Колеса гриміли по бруківці, потім по щебеню, потім по сухій землі, де пил підіймався стовпом.

Під накриттям пахло капустою. Райдем сидів, притулившись спиною до бочки, Ліза навпроти, коліна до колін.
— Ти хропеш, наче дракон, — сказала вона.
— Я не хроплю.
Майло просунув голову під накриття.
— Ви там цілуєтеся чи воюєте?
— Малий, зараз вилетиш звідси, — сказав з усмішкою Райдем.
— Все, все.
Заабуто та Ліза засміялися.
Кожні шість-сім годин візники шукали водойму, щоб коні могли напитися й перевести дух. Зупинки були короткі — пів години, не більше, але достатні, щоб розім’яти ноги й перекинутися словом.
Караван зупинився біля річки.

Коні одразу пішли до води.
Райдем одразу зістрибнув на землю, допоміг Лізі. Вона трималася за його плече.
— Обережно. Камінь.
— Дякую. Райдеме...
Майло вже брьохався у воді по коліна.
— Холодна! Але чиста! Залітай, діду.
Заабуто сидів на камені, у воді по кісточки та чистив ножем яблуко.
— Не пийте багато. Потім знову трясти буде, дорога далі все гірша і гірша, до перевалу ще нормальна, а от далі в сторону Іздрагіля...
Райдем сів поруч.
— Ти завжди так піклуєшся?
— Райдеме, на яблуко, помовчи.
— Ооо, дякую.
Ліза підійшла, сіла навпроти.
— Скільки до наступної зупинки?
— Годин п'ять. Там село, можна буде купити хліба.
— Знаєте... а в моро я не побачив знака вовка, як у всіх інших бандитів на плечі.
Ліза додала:
— Так. Я хоч і не сильно все побачила, але знака там точно не було.
— Можливо, він зовсім не з їхньої організації.
— Як думаєте, де вони з'являться наступного разу? Який у нас взагалі план? — Сказала Ліза.
— Давайте поки знайдемо притулок, далі вже будемо думати, — відповів Райдем.

Караван продовжив рух. Ліхтарі гойдалися на гаках, кидаючи тіні на обличчя. Їжу перекидали з воза на віз.
Візник із сусідньої повозки кинув мішок.
— Сир!
Заабуто впіймав.
— Скільки?
— Дві монети!
— Купую.
Ліза взяла шматок, відкусила.
— На смак, як старий чобіт.
— Їж. Чоботи — це білок.
— Дурень…
Райдем засміявся.
— Не будь такою серйозною. Життя коротке, ніколи не знаєш, коли помреш, зате знаєш, що сьогодні ти жива.
— А ти, я бачу, філософ у нас.
— Ну, моментами, якщо це потрібно.

Ніч. Село. Кам’яний Двір.
Караван зупинився на годину.
Майло побіг до пекарні, повернувся з чотирма буханками.
— Гарячі!
Заабуто набрав воду в криниці.
Райдем допоміг промити рану на плечі Лізи.
— Болить?
— Ні.
— Брешеш.
Він промив рану спиртом. Вона скривилася.
— Ти завжди такий ніжний?
— Тільки до тих, хто падає мені на руки.
— Дурень… — Вона легенько вдарила його по плечі.
Майло підійшов з ковбасою.
— Дивіться, КОБАСА!
— Де ти її взяв?
— Я знайшов.
— Стягнув, гад?
— Ні. Вона просто стояла там на вішалях
— Коли ти встиг?
— Коли ти промивав рану.
Райдем взяв ковбасу, відкусив.
— Смачна крадіжка це мистецтво, малий, — з усмішкою сказав Райдем.
Вони вирушили далі. Без сну.
Під ранок Райдем змінив Заабуто.
— Іди спи, дід.
— Я не втомлений.
— Ти виглядаєш як мій сенсей після кухля пива, йди спи. Заабуто все ж послухав Райдема та пішов спати, спершись на бочки.
Цілий день падав маленький дощ. Майло сховався під накриттям. Райдем сидів спереду, під дощем, керував кіньми.
Ліза просунула голову.
— Ти не замерз?
— Вогонь гріє.
— А якщо згасне?
— Тоді викиньте мене за борт.
Вона усміхнулася.

День третій. Роздоріжжя.
Стовп стояв посеред вибоїстої дороги, мов старий страж, що втратив лік рокам. Дерево його потемніло від дощів і сонця, фарба облупилася, оголюючи сірі жили. Дві стрілки, грубо вирізані, вказували в протилежні боки: одна на Місто Семи Вітрил, головне портове місто країни, друга на Захід, у безвість пісків і забутих фортець.

Візник, кремезний чоловік із бородою, що здавалася випеченою сонцем, різко смикнув поводи. Коні заіржали, копита вибили іскри з каміння. Він підвівся та крикнув, голос його прогримів над караваном, перекриваючи скрип коліс і шелест вітру в траві:
— Хто на Сім Вітрил за нами! Хто в пустелю ліворуч!
Караван завмер. Чотирнадцять возів, навантажених мішками із зерном, бочками вина й тюками тканини та всяким іншим, вишикувалися в колону. Купці перезирнулися, коні фиркали, відчуваючи напругу. Четверо рушили, їхні вози, вкриті потертим полотном, повернули ліворуч. Колеса загримотіли по камінню, підіймаючи хмари пилу. Купці перемовлялися, сміялися, коні йшли жвавіше. Вітер приносив запах моря — солоний, дражливий, обіцяючий хороший прибуток.
Заабуто сидів попереду свого воза, тримаючи поводи. Його обличчя, вкрите пилом дороги, було спокійним, коли він повернувся до Райдема. Той сидів на бочці та щось роздивлявся у своїх картах.
— Куди? — тихо запитав Заабуто, але голос його прорізав

Райдем не відповів одразу. Він подивився на стрілку, що вказувала на Сімох Вітрил, потім на ту, що манила на Захід.
— Їдемо на Семи Вітрил, — нарешті промовив Райдем. Твердо сказав він.
Заабуто кивнув, не питаючи більше нічого. Він смикнув поводи, і вони рушили далі.

Вечір. Зупинка біля річки.
Річка текла повільно, мов стара, що не квапиться до моря. Берег був вкритий дрібним камінням, що блищало, наче розсипані монети. Коні, відв’язані від возів, нахилилися до води: губи торкалися поверхні, і кожен ковток видавав тихе чмокання. Їхні боки здригалися від утоми, гриви злиплися від поту й пилу.

Візники спали, розкинувшись біля вогнищ, що вже догоряли. Хтось хропів, хтось бурмотів у сні, а хтось доїдав свою вечерю. Заабуто сидів осторонь, чистив ножа шматком шкіри, але очі його були напівзаплющені — він теж засинав. Віз стояв неподалік, колеса ще теплі від денного шляху, Майло всередині вже спав.
Райдем і Ліза сиділи на березі, на плащі, розстеленому на камінні.

Вона обхопила коліна руками, її волосся, сиве та густе, спадало на обличчя, приховуючи очі. Райдем дивився на воду, де тремтіло відбиття дерев. Його палиця лежала поруч.

— Ти колись думав, що будеш сидіти отак? — запитала тихо Ліза, не повертаючи голови.
— З тобою? — Райдем усміхнувся кутиком губ, — Ні.
— І я.
Вона підняла камінь із землі — гладкий, чорний, ще теплий від сонця — і кинула в річку. Камінь упав із тихим плюскотом. Круги пішли по воді: один, другий, третій… поки не зникли, поглинуті течією.
— А якщо ми не встигнемо? — запитала вона, дивлячись на місце, де камінь зник.
Райдем мовчав. Він узяв жменю дрібних камінців і стиснув у долоні. Відчув, як вони впиваються в шкіру.
— Тоді світ згорить...
Ліза повернулася до нього. Її очі, прекрасні, голубі, мов кристали, блиснули в сутінках.
— Песиміст, — сказала вона, але в голосі її почулася тепла насмішка.
— Реаліст, — відповів Райдем і викинув усі камені у воду.
Вони сиділи мовчки. Річка текла. Коні дихали. Вогнища догоряли.

А десь далеко, за хащами, Камінь чекав — пульсуючи в темному сховку.

День 4.
Сонце пекло спини, коні йшли рівно. Але через деякий час небо затягнуло важкими хмарами, немов сам бог не хотів, щоб вони йшли тією дорогою. Дощ почався раптово: спершу дрібний, потім важкий, ніби хтось виливав відра з неба.
Дорога перетворилася на болото. Вози грузли по маточини. Люди злазили, пхали, кричали на коней. Райдем стояв по коліна в багнюці, штовхаючи задній віз, руки ковзали по мокрому дереву. Головний каравану кричав:
— Не зупиняйтеся! Якщо станемо — не рушимо!
Один віз застряг особливо міцно. Переднє колесо загрузло в ямі, кінь рвав посторонки, люди тягнули мотузки. Райдем підповз під віз, підставив плече, відчуваючи, як дерево впирається в ключицю.
— Давайте!
Віз ривком рушив, оббризкавши всіх багнюкою. Райдем випростався, важко дихаючи. Хтось плеснув його по спині:
— Добре пхаєш, хлопче.
Так минав час. Дощ не вщухав. Ночі під мокрими наметами.
На сьомий день вони вийшли до річки.
Вона була ширшою. Вода каламутна, швидка, з піною на гребенях. Міст був зруйнований, старий, дерев’яний, з прогнилими дошками. Візник зупинив караван.
— Перейдемо по черзі. Легкі вози по одному.
Райдем стояв осторонь, дивився на воду. І раптом наче щось ударило в груди.
Він побачив інший міст. Інший дощ. Інший караван.
Той самий крик: «Можна! Там мілко!»
Ті самі два вози, що поїхали праворуч.
Ті самі крики.
Ті самі тіла, що зникли під водою.
Він не помітив, як кинувся вперед.
— СТОЯТИ! — його голос прорізав шум дощу. — НЕ МОЖНА!
Лідер каравану обернувся:
— Ти що, з глузду з’їхав?
Райдем схопив його за комір, очі були дикі.
— Я ВЖЕ БАЧИВ ТАКЕ. Я БУВ ТАМ. Два вози, чотири дурні. Їх забрала ріка. Я бачив уже це. Не пускай! Не пускай нікого, дурню!
Люди завмерли. Хтось шепотів: «Він божевільний».
Той відштовхнув його, але вже не так впевнено.

— То що, чекати, поки дощ припиниться?
— Чекати. Або шукати брід вище. Але не тут. Не по цьому мосту. Не сьогодні!
Він відійшов убік, сів на мокрий камінь, закрив обличчя руками.
Візник подивився на річку, на небо, на людей.
— Розбиваємо табір. Жоден віз не рушає, поки я не скажу.
Дощ лив далі. Райдем сидів, не рухаючись.
До нього підійшли Майло та Ліза, Заабуто спостерігав за цим здалека.
У голові були крики людей, жахливі страшні спогади.
У грудях той самий холод, що й тоді, у Глухому Бору.
Ліза присіла поруч, не торкаючись його, але достатньо близько, щоб він відчув її присутність.
— Райдеме... — її голос був тихим, обережним.
Він не відповів. Його руки тремтіли, стискаючи коліна.
Майло стояв трохи осторонь, не знаючи, що робити. Він ніколи не бачив Райдема таким зламаним та вразливим.

Райдем закрив очі, глибоко вдихнув вологе повітря.
— Я не хочу більше чути тих криків.
Тиша. Дощ барабанив по їхніх капелюхах, стікав струмками по обличчях.

Заабуто підійшов спокійно, без поспіху. Він простягнув Райдему флягу з теплим чаєм.

— Випий. Холодно.
Райдем взяв флягу, його руки все ще тремтіли. Він зробив ковток.
— Старий... як ти живеш із тим, що бачив?
Заабуто сів поруч, важко, з тихим стогоном старих кісток.
— Ех, не живу з тим, що бачив, Райдеме. Я живу з тим, що зробив після того.

Він подивився на табір, на людей, що розбивали намети.
— Кожен день — це вибір. Ти можеш дозволити минулому з'їсти тебе. Або ти можеш зробити так, щоб сьогодні було інакше.
— А якщо не встигнеш?
— Тоді принаймні ти спробував. —
Майло, який весь цей час мовчав, раптом підскочив та обійняв Райдема ззаду, притиснувшись лобом до його спини.
— Я не хочу, щоб ти кричав вночі, Райдеме. Я не хочу, щоб тобі було боляче.
Райдем здригнувся. Щось тепле, забуте, прокинулося в його грудях.
Він поклав руку на руки Майла.
— Я теж не хочу, малий. Я теж.
Вони сиділи так, поки дощ не почав стихати. Поки небо не стало трохи світлішим.

Через деякий час караван рушив далі, вони проїхали вище по броду, коли річка вже заспокоїлась. Усі вози перейшли річку. Усі залишились живими.