Розділ 7: Столиця

Процвітаюча столиця торговельного центру на кордоні з горами.
Ель-Роуз розкинувся в улоговині, де гірські схили різко обривалися до рівнини. Місто починалося одразу за останнім поворотом дороги: спочатку кілька кам’яних стовпів, потім перші будинки з пісковику, каменю, цегли та інших ресурсів. Вулиці спускалися терасами до центральної площі. Там стояв фонтан із бронзовою головою лева, з пащі якого безперервно лилася вода. По бруківці цокали копита коней, що тягнули візки з вугіллям, бочками пива й мішками спецій. Газові ліхтарі горіли навіть удень, туман з річки часто забирався в провулки й не відпускав до вечора. Будинки стояли щільно, три-чотири поверхи, з чавунними балконами, на яких сохла білизна й стояли горщики з квітами. Над дахами гуділи димарі маленьких фабрик, а в повітрі висів запах смаженого м’яса, вугілля й свіжої фарби.

«Фестиваль Рожевих Вогнів» закінчився вчора, і гірлянди з кольорового паперу ще не прибрали — вони тріпотіли на вітрі, наче пропорці.
Райдем зайшов до «Чорної Лілії» о пів на шосту. Двері з латунними ручками були важкі, наче їх робили для того, щоб відганяти небажаних гостей. Всередині — тепло, гул голосів, дзвін келихів, запах тютюну й тушкованої оленини. Він пройшов повз бар, де двоє чоловіків у шкіряних фартухах сперечалися про ціни, і сів за дальній стіл біля вікна. Офіціант у чорному фартусі поставив перед ним тарілку з гарячою олениною в соусі й кухоль темного пива з пінною шапкою.
— Приємного, сер.
Райдем розгорнув зім’ятий аркуш, який тримав у внутрішній кишені плаща. Папір був дуже брудний, і на ньому чорнилом, що вже вицвіло, було написано:
«…Генерал Само. Камінь Дисбалансу. Активація під час Збору Сімох Місяців — Хаос поглине всі стихії. Арден точно щось знав. Він намагався зупинити їх…»
Решта слів була стерта кров’ю та піском.

Він провів пальцем по краю паперу, ніби намагався краще зрозуміти, потім склав аркуш і вже хотів ховати назад, але раптом його хтось зупинив.
— Мужик, ти явно не з тими зв'язався, — сказав один з офіціантів.
З здивуванням тихо відповів Райдем:
— Ти щось знаєш про них?
— Так. Це таємна бандитська організація ЕльРоуза, вони тут багато чим заправляють. Влада закриває очі на їхні вчинки.
— Є якась інформація, де їхня база або щось у цьому роді?
—База вотне знаю, але я знаю, де їхній бар.
— Так-так-так, це вже цікаво.
— Прохотьска Вулиця. Я так розумію, ти не звідси.
— Так. Саме так.
— Це найнебезпечніша вулиця. Контролери туди навіть не заходять. Вона повністю під контролем банди.
— Я вдячний тобі за таку цінну інформацію. Як тебе звати?
— Я Бертольд.
— Ось тримай, — Райдем передав жменьку монет.
— Вау, дякую, сер.
Райдему було якось не по собі, цей Бертольд здавався занадто загадковим. Щось він точно приховував.
Двері таверни відчинилися з різким скрипом. Увійшов хлопець.

Низький, худий, у синьому костюмі з вишитою емблемою Академії Ель-Роузу. Волосся зачесане назад, сумка нова, шкіряна, з мідними пряжками. Він озирнувся, шукаючи вільне місце, і зупинився. Його очі — ті самі очі, що дивилися на Райдема з воза в пустелі пів року тому.
Ложка в руці Райдема застигла на півдорозі до рота.
— Так-так-так… Малий. А ти виріс.
Майло кинув сумку на підлогу. Вона гупнула об дошку, і кілька голів повернулися. Він перестрибнув два столи, не звертаючи уваги на обурені вигуки, і опинився біля Райдема. Його руки тремтіли. Очі блищали.
— Райдем! Гад! Це ти!
Він зупинився, дихання переривчасте. Голос зірвався.
— Дід казав, що ти повернешся. Я чекав. Рік. Цілий рік, Райдем! Я думав, ти мертвий. Я… я навіть молився, хоч і не вірю в це. Я прокидався щоночі й думав: «А якщо він повернеться? А якщо ні?» Дід казав: «Він живий. Я відчуваю». Але я не відчував. Я тільки злився. На тебе. На себе. На весь світ.

Райдем відсунув тарілку. Поставив кухоль на стіл. Подивився на Майла.

— Сядь. Ти голосно кричиш. І не треба молитов. Я тут, — з теплою усмішкою сказав він.
Майло сів навпроти та стис кулаки на столі.
Райдем нахилився вперед. Голос став тихішим, але твердішим.
— У мене є історія. І мені потрібна ваша допомога. Ходімо до твого старого жука.
Вони вийшли на вулицю. Вечірнє небо було сірим, перші зірки пробивалися крізь хмари. Газові ліхтарі горіли, відбиваючись у калюжах. По бруківці цокали копита, візники кричали один одному. Райдем зупинився біля вітрини з годинниками. Скло було чисте, за ним — десятки механізмів, що цокали в унісон.
— Це місце… — він провів рукою по склу, — …змінюється швидше, ніж я думав. Три роки — і вже все інакше.
Майло йшов поруч, руки в кишенях.
— Академія дала мені стипендію. Дід продав весь віз, щоб ми сюди дісталися. Він казав: «Якщо Райдем живий — знайде нас тут». І я знайшов. Я вчився. Вчився добре. Бо думав: якщо ти повернешся, я маю бути корисним. Не просто малий, що кидається болотом.
— Ти молодець, Майло, я радий за тебе.
Вони повернули в провулок. Двоповерховий будинок із червоної цегли. Вивіска «Торговельний двір Заабуто» хиталася на ланцюгу.
Заабуто стояв на порозі. Сиве волосся, той самий солом’яний капелюх. Очі теплі, але втомлені.

Він ступив уперед, обійняв Райдема міцно, наче боявся, що той розчиниться.
— Райдеме… Я знав, що ти прийдеш. Я знав.
Вони зайшли. У вітальні — дерев’яний стіл, свічки в мідних підсвічниках, карти міста на столі. Заабуто налив чаю з глиняного чайника. Аромат м’яти й меду.
Райдем поклав аркуш на стіл.
— Генерал Само. Камінь Дисбалансу. Арден точно щось знав!
Заабуто нахилився над папером. Його пальці тремтіли.
— Само… Я чув це ім’я. Військовий. Зник п’ятнадцять років тому. Кажуть, шукав артефакти в пустелях.
— Ніхто не знає, куди подівся. Дехто каже — вбитий.
Майло сів навпроти. Подивився на Райдема.
— Академія має архіви. Я можу дістати доступ.
Потім вони ще довго розмовляли про свої пригоди та те, що дізнались.

Ніч. Райдем вийшов на вулицю. Газові ліхтарі. Порожньо. Він повернув у темний провулок між двома будинками. Там пахло сміттям і котіками.
І тут з'явилися четверо людей у масках з ножами.
— Ти багато знаєш, — сказав хрипкий голос.
Постріл. Плече. Райдем упав. Гаряча, липка кров.

Біль...
Другий удар ножем по ребрах. Третій — чимось тупим по голові.
Райдем лежав на холодній бруківці, і світ навколо повільно розпливався. Кров стікала з плеча теплим струмком по руці, капала на камінь. Пахло залізом і сміттям. Факел у руці одного з нападників мерехтів, кидаючи тіні на стіни провулка.
Він не міг дихати. Ребра горіли. Голова гуділа. І раптом — тиша.

Світло згасло.

…Він знову був хлопцем. Сімнадцять років. Сонце палило так, що пісок здавався розпеченим склом. Арден стояв перед ним: високий, у темно-червоній мантії. Волосся красиво зачесане назад, сиве на скронях.
— Знову падаєш, Райдеме, — сказав Арден, не підвищуючи голосу. — Вогонь не в руці. Вогонь у волі. Якщо ти дозволяєш болю керувати, ти вже програв.
Райдем лежав на піску. Права рука обпечена. Він намагався підняти палицю, але пальці не слухалися.
— Я… не можу, сенсею. Воно болить. Воно завжди болить.
Арден присів поруч. Його голос був тихим, але проникав крізь шум у голові.
— Біль — це вчитель.

Він каже: «Ти живий». А поки ти живий — ти можеш вибрати: згоріти чи спалити те, що стоїть на твоєму шляху. Запам’ятай одне, Райдеме. І повторюй це, коли захочеш здатися.

Він нахилився ближче. Голос став шепотом.
— «Справжній вогонь у твоєму серці, поки твоє серце лежить до когось, твоя сила буде завжди з тобою».

…Провулок. Ель-Роуз. Факел та кров.
Райдем різко вдихнув. Очі відкрилися.
— Вогонь... вогонь...

Він підвівся. Повільно. Ноги тремтіли. Права рука повисла, але ліва стиснула палицю.
Перший нападник, той, що стояв з факелом, зробив крок уперед. Райдем подивився йому в очі. Полум’я факела різко спалахнуло.
Чоловік не встиг крикнути. Тіло вже горіло, наче суха трава. Запах паленої плоті різко вдарив у ніздрі. Він упав, звиваючись.

Другий кинувся з ножем. Райдем повернувся. Вогняний порив, хвиля, яка вдарила по ногах. Кістки тріснули. Чоловік завив, упав, намагаючись відповзти. Полум’я дійшло до нього за секунду. Крик обірвався.
Третій — той, що з пістолетом, підняв зброю. Промінь вогню тонкий, точний та швидкий пройшов крізь груди бандита. Серце зупинилося миттєво. Тіло похитнулося й упало обличчям у калюжу.
Четвертий розвернувся, щоб утекти. Райдем підняв руку.
—Палай..Вогняна сфера розміром із кулак полетіла в спину. Удар. Вибух. Тіло відлетіло до стіни, вдарилося, сповзло вниз та почало диміти...

Райдем стояв посеред провулка. Дихання важке, хрипке. Кров стікала по руці, капала на бруківку. Палиця в руці горіла, але не палила його. Він подивився на неї. Потім на аркуш, що лежав поруч.
Він нахилився, підібрав його, сховав у кишеню та пішов у темряву.
Райдем повернувся до будинку Заабуто пізно вночі. Ключ у дверях повернувся дуже тихо. У вітальні горіла лише одна свічка на столі. Він скинув плащ, побачив, як кров просочила рукав, і тихо пробрався. У шафі знайшов чистий бинт, пляшку спирту й ножиці. Сів на диван, розрізав тканину, залив рану спиртом, зуби стиснулися, але він не видав ні писку.

Перемотав плече й ребра, затягнув вузол зубами. Потім просто відкинувся назад. Палиця впала на підлогу з глухим стуком. Очі заплющилися самі.

Ранок.
Майло спустився першим. Він уже встиг заварити чай, коли почув хропіння. Подивився в бік дивана й завмер.
— Діду! ДІДУ!
Заабуто прибіг з ножем у руках, думаючи, що хтось увірвався. Але він побачив блідого Райдема, який лежав у крові.
— Як?! Він живий?! Майло нахилився, торкнувся чола.
— Температури немає. Пульс є. Але… хто це зробив?
Заабуто присів, розірвав бинт. Рана на плечі вже почала затягуватися — краї рожеві, наче за тиждень.
— Це не просто вогонь, — сказав Заабуто.
Вони підняли Райдема, перенесли до ліжка. Майло приніс гарячої води, Заабуто — трав'яний відвар. Райдем прокинувся лише опівдні. Очі каламутні, але впізнав їх.
— Так-так-так… — з кашлем сказав Райдем.
— Я вдома?
— Ти в ліжку, ідіоте! — крикнув Майло. — Ти мало не помер!
Райдем усміхнувся кутиком губ.
— Я ж казав. Вогонь не згасне просто так.
Пройшло пів місяця.

Райдем відновлювався швидко. Занадто швидко. За тиждень уже ходив. За два бігав по дахах.
Він постійно сидів біля вікна годинами, дивлячись на вулицю.
— Оцей у капелюсі вже третій раз проходить. А той з газетою сидить на лавці другу годину. І цей пес… пес не гавкає. Він хммм. Пес...
— Дурень, це просто пес, — сказав Майло.
Заабуто стояв ззаду та мовчки кивав.
— Ходімо. Мені треба повітря.
Вони з Майлом пішли містом. Сонце світило, але вітер був холодним. Зупинилися біля гарячих джерел — лазні на околиці, де вода текла з-під землі, а пара підіймалася високо в небо, наче хмари.
У роздягальні Майло скинув сорочку й застиг.
— Райдем… у тебе шрами... скільки ж їх...
— Це всього лиш маленькі рани...
— Маленькі!? Ти весь у них! Ніби тебе людей двадцять різало одночасно!
— Ну, двадцять якось замало, малий, — з усмішкою сказав Райдем.
Вони зайшли в басейн. Гаряча вода обпікала їх, але їм було дуже приємно. Майло занурився по шию.
— Ох… це рай.

— Не розслабляйся, — Райдем ліг на спину, дивлячись у стелю. — Я тут один раз мало не втопився.
— Ти?!
— Так. Хтось підкинув мило. Я послизнувся. Вдарився головою. Прокинувся мене витягує дід з бородою по пояс.
Майло сміявся так, що аж сам мало не втопився.
— А я думав, ти невразливий!
— Тільки до вогню. До мила — ні!
Вони плескалися, бризкалися, Майло намагався втопити Райдема, той ухилявся й підставляв ногу.
— Ти змінився, — тихо сказав Майло.
— Ти теж...
— Райдеме, я забув сказати. Я знайшов в архівах згадку про таємну організацію "Чорна Зграя".
— Хм... цікаво-цікаво.

Вечір.
Заабуто й Майло пішли додому. Райдем сказав:
— Я ще прогуляюся.
Майло обернувся:
— Тільки не попади знову в якусь передрягу, гаразд?
Райдем кивнув і пішов.
Він підійшов недалеко до тієї вулиці, вулиці, яка була повністю під контролем.
Жахливі будинки бідних, плач дітей та жінок, сміття, запах гнилі та бідності. Вдалині пролунали крики.
Райдем зупинився.
Дев’ятеро проти одного в сірому вбранні.
Він уже хотів іти геть, але почув голос:
— Не смійте, я не здамся!
Це був голос Лізи Вейрін.
Вона стояла посеред кола. Вітер навколо неї кружляв, підіймаючи пил.
Один із бандитів підняв пістолет Такий же самий, яким мало не вбили Райдема.
Райдем одразу ж кинувся.
Він вистрілив фаєрболом, полум’я вдарило в руку стрільця. Пістолет вилетів. Куля пройшла повз, але зачепила плече Лізи. Вона скрикнула, але не впала.
Трьох вона повалила поривом вітру.
Райдем наскочив ногою на спину одного з повалених та підлетів угору, він підняв та з усієї сили вдарив палицею по голові ще одного з бандитів.
Ззаду стояв громила з дубиною.
Ліза підняла руку. Вітер підняв громилу в небо. Вона тремтіла від болю.
— Який же важкий…
Райдем повалив решту — вогняні спалахи, удари, крики.
Ліза жбурнула громилу в стіну. Він проломив цеглу й залетів усередину. Глухий удар.
Ліза почала хитатись з боку в бік. Райдем зловив її.

Вона дихала дуже важко.
Він взяв її на руки. Вогонь спалахнув під ногами, він швидко й далеко відскочив.
Ліза відкрила очі.
— Чому… чому ти це робиш? Чому ти врятував мене?
Райдем продовжував бігти.
— Бо ти не ворог мені. Ти просто дурненька.
Вона хотіла відповісти, але лише притулилася головою до його плеча.
Він увірвався в будинок Заабуто.
Майло й Заабуто завмерли.
— Райдем?! Це хто?!
— Ліки, сюди!
Він поклав Лізу на диван. Вона була бліда. Кров на плечі.
Райдем переніс її в гостьову кімнату на другому поверсі, де колись спав сам. Заабуто приніс чисту сорочку та відвар із трав.

— Вона... учениця вітру? — прошепотів Майло.
— Ліза Вейрін — та сама, що ганялася за мною півпустелі.
— І ти її врятував?
— Так... Не питай.
— Вогонь і Вітер в одному домі. Не дуже безпечно, — сказав Заабуто.
— Що правда, то правда.

Ранок.
Сонце пробивалося крізь вікно попереду, розмальовуючи підлогу променями. Ліза відкрила очі. Спочатку стеля з дерев’яними балками. Потім вікно.

За ним дахи Ель-Роуза, димарі, голуби. І Райдем.
Він сидів на стільці біля вікна, спиною до неї. Новий плащ скинутий, сорочка розстебнута на два ґудзики. У руках чашка. Палиця лежала на підвіконні.
Ліза спробувала сісти. Плече боліло, але не так, як учора.
— Ти… весь час тут сидів?
Райдем обернувся. Очі трохи червоні, він явно не спав.
— Так-так-так… Хтось мав стежити, щоб ти не втекла. Або не рознесла нам будинок уві сні, — з усмішкою на обличчі мовив Райдем.
Він встав, підійшов до ліжка. У руках був чайник і друга чашка.
— Пий. З м’ятою й медом. Дід каже, допомагає від усього.
Ліза взяла її обома руками. Глина була тепла, це заспокоювало. Пальці тремтіли не від холоду, а від залишкової напруги.
— Ти… завжди такий турботливий? Чи це тільки до ворогів?
— Тільки до тих, хто падає мені на руки. Інших я кидаю в річку.
Вона пирхнула. Чай був гарячий, але приємний.
— Я думала, ти мене ненавидиш.
— Було б за що, проста фанатка
Він сів на край ліжка. Не близько.

Але й недалеко.
— Слухай. Ми знаємо про Чорну Зграю. Про Камінь Дисбалансу. Про Само. Усі ці речі — це не розваги. Це вирок. Арден намагався зупинити їх, я вірю в це.
Ліза поставила чашку на тумбочку. Обличчя стало серйозним.
— Я чула... у сенсея. Камінь не просто артефакт. Це ключ, якщо його активувати, відкриється брама до Арехона.
— Демона?
— Це не міф. Він спалить усе! Випустить нечисть! Яка так довго ховається...
Райдем мовчав. Пазл складався.
— Арден знав. Він намагався знищити Камінь. Або Само. Він не просто так пропав.
— Райдем... твій сенсей бандит..
— Ні! Я точно знаю, що його підставили...
Він ніколи б не спалив просто так те кляте село.
Ліза різко підвелася.
— Треба дізнатись більше правди.
Вона стала на ноги й похитнулася. Ноги підкосилися.
Райдем встиг знову, він зловив за талію, притягнув до себе.
— Тобі ще рано, Лізо.

Вона вдихнула. Його руки були теплі, дуже теплі.

— Райдеме… пробач. Я думала, що ти… мудак. — Вона всміхнулася. Слабко, але щиро.

Він обережно поклав її назад на ліжко, не відпускаючи погляду.

— Ахаха… Просто не люблю, коли мене б’ють. А ти б’єшся, як мокра ганчірка.

Вона сміялася.

— Ти теж. Пам’ятаєш річку?

— Я пам’ятаю, як ти кричала «падла» весь шлях униз.

Вони дивилися одне на одного. Мовчали.

Райдем встав.

— Треба план. Бандитський бар на вулиці Тіней — єдине місце, де можна знайти зачіпку.

Він повернувся до вікна.

— Ми нападе… 
БУМ!

Стіна перед ними вибухнула.
Цегла, пил, дерев’яні уламки. Скло розлетілося.
В будинок застрибнув високий, стрункий чоловік у довгому, темно-синьому плащі з чорним капюшоном та білим волоссям.

Пил ще не встиг осісти, коли нападник ступив крізь проламану стіну.
Райдем стояв перед ліжком. Палиця в правій руці, Ліза була за спиною.

— Ліза. Не рухайся!

— Я можу…

— Ні!

Незнайомець хлопнув у долоні.

З'явилася сильна ударна хвиля.
Повітря стиснулося й вибухнуло. Меблі та Райдема відкинуло назад з неймовірною швидкістю. Він вдарився об стіну, але втримався на ногах.
Ліза підняла руку, слабкий порив вітру, але достатньо, щоб зупинити уламки перед собою.
— ХТО ТИ ТАКИЙ?! — вигукнув Райдем.
— Я... Моро, — тихо і холодно мовив нападник.
Пролунав сильний свист.
Моро рухався швидше, ніж око встигало. Свист — удар. Кулак по животу Райдема, дихання сильно збилося...
Він вдарив палицею, але промахнувся. Моро вже був позаду. Свист — удар у спину. Райдем впав на коліна.
— Райдем! — крикнула Ліза.
Вона створила вихор, слабкий, але Моро відскочив.
Райдем встав, кров на губах. В очах полум’я.
— Так-так… а ти швидкий.
Райдем випустив димову гранату з кишені, стару, ще з пустелі. Дим вибухнув.
— Ліза! Руку!
Вона вхопилася.
Райдем вдарив палицею по підлозі, вогняна стіна виросла від підлоги до стелі, відрізаючи Моро.
Побачивши це, він знову вдарив у долоні.

Райдем взяв Лізу на руки і вистрибнув у вікно, а ззаду них вилетіла вогняна хвиля. Вони мчали вузенькими вуличками, де навіть сонце ледь пробивалося крізь дахи. Райдем тримав Лізу на руках, її пальці були холодні. Кроки відлунювали від стін, як серцебиття.

Раптом — поворот.
У центрі на площі стояли Заабуто та Майло.
— Що сталося? — Майло побачив кров на сорочці Райдема.
— Моро, не знаю хто це... но він занадто сильний, мені не перемогти його зараз, — відповів Райдем.
Заабуто не чекав.
— Ідемо за мною. Скоріш.
Він повів їх провулком, до старого сараю. Двері скрипнули. Усередині стояла маленька повозка, накрита брезентом. Два колеса, одна лава спереду, місце для вантажу. Та тент, який повністю закривав дві сторони та стелю.
Райдем крикнув:
— Заабуто, старий жук, ай молодець, ай тигр!
Майло витріщився.
— Звідки в тебе це, діду?
— Я знав, що пригодиться. Знав. *Заабуто поплескав по борту.*
— Копив по чуть-чуть. Я ж торговець, як-не-як. Все.

Менше слів, за пів години караван вирушає. Може, встигнемо.
— Діду… а кінь?
Заабуто почухав потилицю.
— Кінь… точно… на коня мені не вистачило грошей… Ой лише-лише… що робити то… що робити..
Ліза витягла мішечок.
— Цього вистачить?
— Ооо, так має стати!
Майло вхопив мішечок, скочив і побіг.
Через десять хвилин пролунав тупіт копит. Майло привів коня.
Караван уже вишикувався біля брами. Чотирнадцять повозок. Візники кричали, коні фиркали. Шум-гам.
Заабуто кинув пару монет охоронцю.
— Троє. Ззаду. Бочки!
Їх одразу завантажили бочками з квашеною капустою.