Розділ 6: Глухий Бор

—Ей, хлопці,  можна з вами?
— А ти хто такий? Звідки впав?
— Та так, подорожую я.
— Ну, якщо руку позолотиш, то стрибай.

Райдем дав маленький мішечок монет та заліз на один із возів. Караван їхав кілька днів. Він слухав плітки, збирав інформацію про наступне велике місто і спостерігав за людьми.

На четвертий день подорожі вони в’їхали у темний, густий ліс, відомий як Глухий Бор. Небо обважніло, і на них обрушилася стіна крижаного, безжального дощу, перетворюючи ґрунтову дорогу на в’язке місиво.

Коли караван вибрався з найгіршої ділянки, вони зупинилися перед річкою.

— Стоп! Зупиняйте вози! — крикнув лідер каравану, торговець на ім’я Герон.

Міст був зруйнований: лише похмурі, слизькі балки стирчали з бурхливої води. Вода в річці, роздута дощами, ревіла. Об’їзду не було, з обох боків тягнулося непрохідне болото.

— Ми тут застрягли, — сказав Герон, з розпачем дивлячись на дощ. — Доведеться чекати, поки вода спаде.

Караван розбив імпровізований табір.

Сім возів, сім груп мокрих і роздратованих торговців та їхніх охоронців, серед яких був і Райдем.
На другий день табору, після вечері, під захистом наметів, Райдем сидів біля вогню, де ніс свою вахту. До нього підсіли двоє торговців: старий, бувалий чоловік на ім'я Ульф і молодий хлопчина Тілл.
— Ти надто тихий, Мандрівнику, — сказав Ульф, потягуючи флягу з вином.
— Так-так-так... Тиша найкращий охоронець, — відповів Райдем, дивлячись на вогонь.
— Герон каже, ти заплатив за дорогу. Не кожен охоронець платить. Ти точно в бігах, — сказав занадто прямолінійно Тілл.
— Я не в бігах, — Райдем повернув голову і подивився на них з такою байдужістю, що це одразу остудило запал Тілла.
— Я шукаю кращої ціни.
— На що?
— На знання, — відповів Райдем, вигадуючи на ходу. — Я був учнем у майстра по металу на Півночі, він був явно одержимий тим, як кувати холодну сталь. Я провів п’ять років, слухаючи його маячню і мріючи про справжнє тепло. І? Майстер збожеволів. Спалив майстерню.

Вирішив, що його тіло має стати «чистим ковадлом». Райдем цинічно знизав плечима.
Ульф сплюнув у вогонь.
— Це схоже на правду. Усі ці сенсеї і їхні фокуси... Це зазвичай погано закінчується. А ти, здається, прагнеш простоти.
— Так... Справжня простота — це коли ти знаєш, що вогонь горить, щоб зігрівати, а не щоб спалювати свій мозок.
Тілл, який весь час намагався розгледіти обличчя Райдема, не міг втриматися і знову втрутився.
— А як тебе звати по-справжньому? Райдем підняв очі. Холод, який від них ішов, був холодніший за дощ.
— Ти щойно почув мою історію, Тілле. Для тебе мене звати Мандра.
Ульф поклав важку руку на плече хлопця, попереджаючи.
— «Іноді сильним буває не той, хто тримає себе цілим, а той, хто вміє дивитись на уламки і мовчати». Пішли, Тілле. Мандро, ти тримаєш вахту ще годину?
— До сходу. Я не сплю, поки холодно.
— Як знаєш. Добраніч, Мандро.
Ульф і Тілл відійшли, залишивши Райдема самого. Він відчув, як напруга полишила його плечі.

Він заплющив очі, дозволяючи теплу вогню та відчуттю прихованої сили дати йому спокій.
Через день напруга в таборі зросла. Двоє молодих, амбітних торговців, що мали по два вози з коштовним шовком та спеціями, почали відкрито сперечатися з Героном.
— Ми не можемо чекати! — кричав один.
— Товар псується! Я знаю це місце. Вода здається високою, але там, праворуч, є ділянка, де мало б бути мілко!
— Це божевілля! Ти ба яка річка?! — заперечував Герон.
— Ти просто боїшся, старий пердун! — сказав другий.
— Ми поїдемо. Хто з нами?
Ніхто, крім них самих, не наважився.
Два вози, два торговці та два їхні помічники, запряжені важкими кіньми, поїхали вздовж берега туди, де, за словами, було мілко.
Райдем подумав собі:
Пу-пу-пу. Жадібність завжди сильніша за здоровий глузд...

Спочатку все йшло добре. Вони проїхали кілька метрів. Але потім річка показала свою істинну силу.
Там, де мала бути мілина, виявилося глибоке річище. Річка не просто текла, вона ревла, наче поранений звір.

Коли перший віз нахилився, пролунав короткий, сухий тріск — це зламалася вісь, не витримавши напору води. А потім почалося найгірше.
Коні відчули, що втрачають опору, і їхній розпачливий, високий іржавий крик перекрив навіть гуркіт зливи. Цей звук пробирав до кісток.
Перший віз нахилився і миттєво був підхоплений бурхливим потоком. Коні й торговці закричали, намагаючись звільнитися. Другий віз, занадто близько, пішов за першим.
За лічені секунди обидва вози, наповнені цінним товаром, почали тонути, розбиваючись об каміння.
Решта каравану кинулася до берега. Декілька охоронців спробували кинути мотузки, але течія була надто сильною.
Розпачливі крики торговців, що боролися у крижаній воді, швидко перетворилися на тишу.
Райдем залишався на місці, холодно спостерігаючи.
— Вони були дурні, — сказав Герон, повертаючись до багаття, його обличчя було блідим від жаху. — Ми нічого не могли вдіяти...
Райдем лише кивнув і ще декілька хвилин стояв завмерши й дивився на річку.
Трагедія розколола людей. Втрата двох возів була гіркою, але страх перед річкою був сильнішим за жадібність. Однак табір перетворився на в’язницю.

Холод, вогкість і нескінченний дощ — усе це тиснуло на нерви.

Сьомий день табору:
Райдем сидів під навісом, точивши невеликий кинджал швидше з нудьги, ніж з необхідності. Поруч примостився Ульф, похмуро жуючи сухарі.
— Бачив би ти наші запаси, Мандра... Здається, треба повертати назад...
— Назад не можна, — зі страхом сказав Райдем.
— Можливо, і так. Герон змушує нас їсти вдвічі менше. Каже, якщо вода не спаде, ми тут з’їмо навіть свої чоботи.
— Хах. Розумне рішення. Запаси кінчаються, — сказав Райдем, повертаючи кинджал до світла.
— А я думав, ти скажеш: "Це ціна непідготовленості", — зі сміхом відповів Ульф.
— І це так. Але Герон не винен, що міст змило.
Райдем відклав кинджал.
— Вижити в негоду — це не нагорода, це просто необхідність.
Ульф лише похитав головою, випив залишок вина і пішов, залишивши Райдема.

Попри наказ Герона не відходити від табору, один із молодих помічників торговців наважився піти у ліс, щоб знайти хоч якісь сухі дрова чи, можливо, дичину.

Він повернувся надвечір з криками, притискаючи руку до стегна, з якого текла кров.
— Вепр! Великий кабан! — кричав він, падаючи у багнюку біля наметів. Глибока, рвана рана на стегні була брудною і страхітливою.
Настала паніка. Жоден з охоронців не був справжнім польовим медиком, і лише Ульф намагався стягнути рану брудним бинтом.
— Герон, дай мені свій найміцніший спирт. Якщо немає — віскі, що завгодно, щоб пропалити цю рану.
Здалеку за цим усім слідкував Райдем, опершись на балки намета.
Хлопець закричав, але Ульф одразу притиснув його, дивлячись прямо в очі. — Тримайся. Інакше через два дні у тебе буде гангрена. Ти хочеш, щоб тебе поховали в цьому болоті?
— Ні... — прошепотів він, стиснувши зуби.
— Усе. Тобі пощастило, що рана широка, але не дуже глибока. Кабан лише подряпав. Не рухай ногою.
— Ульф, стара падлюко, молодець, звідки... ти це знаєш? — прошепотів Герон.
— Мені доводилось на війні зашивати своїх товаришів, — сказав Ульф, закурюючи велику сигару.

І все-таки на десятий день дощ припинився.
Райдем, прикидаючись просто дуже вправним робітником, допоміг іншим торговцям швидко полагодити міст, закріплюючи балки.
Караван, тепер менший на два вози, швидко перетнув річку і продовжив свій шлях до нового міста.
Дорога поступово ставала сухішою та кращою. Караван наздоганяв втрачений час, рухаючись доволі швидко. За наступні сім днів вони пройшли ліси, пагорби та почали відчувати тепло південних вітрів.
Вночі Райдем сидів на вахті, знову єдиний, хто не спить. До нього підійшов Ульф.
— Тримай, Мандро но винця 
— Дякую, — відповів Райдем.
— Тиша... Ніби вчора ми ще сиділи у тому болоті. Не віриться, що змогли вижити після такого.
У відповідь Райдем лише поправив свій капюшон.
— Ти такий тихий, що аж дивно. Навіть Тілл, бери приклад, базіка яка. Чого ти тікаєш, друже?
Райдем подивився на вогонь.
— Я не тікаю. Просто мій дім позаду. Я шукаю кращі печі. Мені треба знайти когось, хто кує краще за мого старого. Хто не збожеволів.
Ульф гірко посміхнувся.
— Шукаєш нормальних? А їх нема. Нормальні вдома сидять, а не ось так грязюкою міряються. Я от теж шукав. Колись був добрим мечником, служив королю на кордоні. П'ять років рубався за кожен свій шматок хліба.
— І що? — коротко запитав Райдем.
— А те, що через п’ять років повернувся додому, а дому нема. Чума. Жінка, дочка... Усе. Лишилася лише земля, і та заросла. Я приїхав, а там нікого. Навіть могили не впізнати.
Ульф стиснув кулак аж до крові.
— Старий... мені справді жаль...
Ульф допив вино.
— Тепер моя мета — це просто, щоб Тілл, якого я пригрів, не скінчив так, як я. Щоб він хоч якісь гроші мав і купив собі нормальні чоботи. Щоб ця мала ціль була чистою. А моя... Моя ціль — це тримати флягу повною, щоб пам’ятати було не так боляче.
— Це правильно, — відповів Райдем, його голос був тихим, але щирим.
— Справжній біль той, що всередині. Його не зашиєш. Але ти можеш створити стіну.
— Стіну?
— Ти створюєш стіну зі своїх простих цілей. Нові чоботи, вогонь, вино...

Це твоя стіна. Ти не дозволяєш болю прорватися.
— Хм, цікаво-цікаво...
— Я ж бачу, хлопче... Що ти мені брешеш. Розумію, що ти ніякий не учень коваля, по руках видно. Мій батько був ковалем, зовсім інший вигляд... Але я бачу, що ти втомився, бачу, малий... бачу, що ти не розумієш, куди йти...
— Так... мабуть, так, — сказав Райдем, ховаючи лице.
Ульф підвівся.
— Спи. Завтра буде довгий день. І дякую, що послухав, Мандра.
На двадцятий день караван рухався кам'янистим підйомом, коли пролунав різкий, жахливий звук, тріск в одного з возів, що віз дороге вино. Колесо відкололося від осі.
— От халепа! — крикнув Герон.
— Пів дня витратимо на ремонт! Або викидати товар! Вісь тріснула!
— Потрібна сокира і клинок! — вигукнув один із помічників.
— Я зараз підкладу туди клин, щоб воно хоч якось дотягло!
Він почав метушитися, намагаючись підкласти шматок дерева, і через деякий час йому все-таки вдалося. Караван знову рушив, але тепер повільніше, з побоюванням спостерігаючи за тим, як віз тримається.

Нарешті, на двадцять другий день, вони досягли Великої Розвилки. Одна з доріг вела до великих приморських торгових міст. Цю дорогу обрали два вози, на яких були Ульф та Тілл.
— Нам туди, — сказав Ульф, простягаючи Райдему руку.
— Дякую за компанію, Мандра.
— Бережись, Ульфе. Тілле, слідкуй за ним, дивись, щоб не спився, — сказав, усміхаючись, Райдем.
Тілл кивнув, його обличчя вперше було серйозним.
— Бувай, Мандра.
Райдем кивнув у відповідь. Вони розійшлися.
Залишилося лише три вози, які попрямували до Ель-Роуз.