Розділ 3: Старий, малий та чужинець

Уже був ранок. Він скакав пустелею, попереду помітив невеликий віз із двома кіньми, що тихо йшли дорогою.
На візку сидів дідуган похилого віку з широким солом'яним капелюхом і плащем, покритим піском. У роті в нього була соломинка. Біля нього сидів хлопчина.
— Ей, чужинцю! — крикнув чоловік, помітивши Райдема.

Райдем різко натягнув поводи. Кінь заіржав, зупиняючись у хмарі пилу. Його рука інстинктивно потягнулася до палиці за спиною.

— Два торговці. Старий та хлопець. Віз старий, але міцний. Коні худі, але витривалі. Не бандити. Занадто відкриті, — пробурмотів собі Райдем.

Він розслабив руку.

— Куди так поспішаєш? — старий усміхався, але його очі — гострі, пильні — оцінювали Райдема.

— Далі в місто, — коротко відповів він.

Хлопчина скочив з воза — молодий, енергійний, з очима, які ще не бачили справжнього жаху.

«Скільки йому? Дванадцять? Тринадцять?»

— А що це за скарб у тебе? — здивовано крикнув хлопець, показуючи на сумку.

Райдем прикрив сумку плащем.

— Не для твого розуму, малий.

Він поскакав повз, але щось... щось змусило його озирнутися.

Старий стояв нерухомо, дивлячись йому вслід. У його погляді було щось знайоме. Щось, що Райдем не міг зрозуміти.

«Хто ти, старий?» — подумав він.

Хлопець у відповідь почав йому щось нерозбірливо кричати.
Проїхавши ще пару метрів, шлунок скрутило, з'явився сильний біль та звук.

— До біса. Мені ж їсти нічого. Їхати до наступного аванпоста дуже далеко. Він розвернув коня, який повільно плив пустелею.
— Старий... не знаєш, де підкріпитись можна?
Хлопець крикнув йому у відповідь:
— Не твого розуму діло.
— Майло, не говори так, — сказав старий.
— Пробач, Діду...

— Що робите тут? — запитав Райдем.
— Ми робимо те саме, що й ти, юначе: намагаємося вижити. Тільки ми не грабуємо, а торгуємо.
Райдем зіщулив очі, його інстинкт був насторожений.
— Торговці? У такій глушині, та з такими старими колесами? Якісь ви непереконливі. Звідки ви?

Заабуто глибоко вдихнув сухе повітря, його погляд на мить затримався на Майлі, який сидів збоку.
— Ми торговці, але не маємо крамниці, юначе. Місця життя в нас нема. Ми просто їздимо з одного міста в інше, перепродуючи товари. Беремо трохи тут, продаємо трохи дорожче там. Наш віз — це і дім, і банк, і весь наш світ.
— І навіщо це все?
— Наша мета не безцільна, сину. Вся наша праця, кожен проданий моток тканини, кожен зароблений мідяк... це все заради нього, — він кивнув на Майла. — Нам потрібно назбирати на пристойну освіту для хлопця. Я хочу, щоб він вивчав не лише пустелі та дороги, а й зірки, математику, історію. А ще... на якийсь хоча б крихітний прихисток у великому місті. Місце, де можна було б не боятися бандитів і не спати під відкритим небом, коли стане холодно.
Райдем, який завжди діяв лише заради гострих відчуттів і власних емоцій, був вражений цією простою, але чистою метою.
— І ти думаєш, ви впораєтеся вдвох?

— запитав Райдем, його тон став м'якшим, втрачаючи свою звичну різкість.
— Пустеля занадто жорстока, а на вас, як на легку здобич, завжди знайдуться охочі. Я сьогодні бачив достатньо таких.
Заабуто похитав головою.
— Можливо, ти маєш рацію. Але іншого шляху ми не знаємо.
Райдем, дивлячись на їхній візок, на їхні втомлені обличчя, прийняв раптове рішення. Він опустив свою накидку і промовив з неочікуваною рішучістю:
— Гаразд. Ви надто повільні та слабкі. Виглядаєте, як м'ясо, що чекає на зграю шакалів. Я приєднаюся до вас. Мені по дорозі.
Заабуто не виглядав здивованим. Він лише уважно подивився на Райдема, і його посмішка стала ширшою.
— Добре, юначе, тоді тримайся за нами, ми йдемо до оазису за п'ятдесят миль звідси. Там можна підкріпитись і допомогти коням поповнити енергію.
Райдем спокійно кивнув у відповідь.
— Як вас звати?
— Мене Заабуто, хлопця звати Майло, а тебе як?
— Я... Райдем.
— Райдем? — з здивуванням подивився старий.
Райдем знизив швидкість, підігнав свого жеребця до воза, і вони разом рушили далі пустелею.
Вони розмовляли про всякі історії, про себе і навіть про минуле життя Заабуто.
Уже під вечір на горизонті з’явилися пальми та відблиск синьої води.
— Гей, діду, там вода! — крикнув хлопець, підскочивши на візку.
— Бачу, Майло… Бачу, — з усмішкою сказав дід.
Хлопець визирнув назад за віз і крикнув:
— Ей, Райдеме, там оазис! Ми майже приїхали!
— Це прекрасно, малий, — з усмішкою вигукнув Райдем.
Дійшовши до оазису, вони одразу розбили табір: дві великі палатки. Прив’язали трьох своїх коней до дерев.
— Гей, Райдеме, подай-но той ящик із синім знаком, там має бути трохи провізії, — сказав старий.
— Зараз подам, старий, — з усмішкою відповів Райдем.
— Я ТЕБЕ ПАЛКОЮ ЗАРАЗ ПОБ’Ю! Де твоя повага до старших?! — почав кричати Майло.
Він повільно пішов до воза, зняв важкий старий ящик, приніс його і поставив біля їхнього імпровізованого вогнища, яке вони готували на ніч. На цьому його «робочий день» закінчився.
Майло тим часом бігав, мов навіжений, демонструючи неймовірну енергію. Він понарізав довгої соковитої трави біля води для коней, набрав води у відра, позбирав каміння та гілок для багаття, позмащував колеса воза олією і навіть примудрився залізти на високу пальму за двома кокосами. Хлопець був справді спритний, цілий вечір чимось займався, організовуючи побут.
Покінчивши з усім, Майло побачив, що Райдем просто лежить у саморобному гамаку, прив’язаному від пальми до пальми, і мружиться на захід сонця. Це стало останньою краплею.
— ЕЙ, РАЙДЕМЕ! — крикнув Майло, підбігаючи.
— Ти не хочеш допомогти нам?! Я тут бігаю, працюю, дід їсти готує, а ти?! Лежиш, як мішок із піском!
— Майло, не верещи… — пролунало з гамака. Райдем навіть не відкрив очей. — Я відпочиваю. А ти, малий, бігаєш. Кожен займається своєю справою.
Майло почервонів від обурення.
— Я тебе зараз палицею ПОБ’Ю! ГАД!
У відповідь хлопцеві в обличчя прилетів вологий противний шматок болота, який повільно стікав униз, затуляючи йому одне око. Майло завмер від такої наглості.
— ТИ! — Він одразу схопив палицю і почав бігти в бік гамака.
Але Райдема вже не було. Гамак легенько погойдувався, а місце, де він лежав, було порожнім.
— Н-не… поняв… ти де, СОБАКО?! — закричав Майло, крутячись навколо і шукаючи очима.
І тут зверху йому прилетів другий противний і мокрий шмат болота. Хлопець знову завмер і підняв голову. На верхівці пальми, в позі ніндзя, сидів Райдем і спокійно дивився вниз.
— Як… ти… так швидко… — прошепотів Майло.
— Повільно, Майло… повільно… — Райдем стрибнув з дерева, акуратно приземлившись.
— А тепер іди вмийся. Від тебе тхне дохлятиною, а ще дай мені відпочити.
Це було сказано грубо і спокійно, з ледь помітною, але зухвалою посмішкою. Майло, абсолютно приголомшений, міг лише пробурмотіти:
— Д… до… добре…
За цим усім спостерігав Заабуто, готуючи юшку. Він не подав вигляду, але в його очах промайнула ледь помітна посмішка.
Вже потемніло. Дід покликав усіх до вогню, і вони разом сіли їсти суп. Райдему ця проста, але навариста юшка дуже сподобалася, про що він і не соромився сказати. Хлопчина, наївшись, пішов спати, загорнувшись у ковдру.
Коли вони залишилися удвох, Райдем відклав миску.
— Заабуто… хм, десь я чув це ім’я, — сказав Райдем, дивлячись на полум’я.
— Не знаю, Райдеме, не знаю. Мабуть, знайомий десь був такий?
— Та ні… Хоча… Не пам’ятаю!
Ще трошки поговоривши про дурниці та пустельні ночі, вони пішли спати.
На ранок Райдем прокидається і йде до свого коня, але бачить, що його немає. Він одразу побіг будити діда з хлопцем.
— Ей! Прокидайтесь! Мій кінь пропав!
Заабуто відкрив одне око.
— Кінь? Як так?
Майло сонно бурчить, вилазячи з намету:
— Який ще кінь? Що за шум, гад! Ранок же!
— Втік, може? — сказав старий, потираючи бороду.
Райдем агресивно скрикнув:
— Це не той кінь, щоби просто так міг втекти! Його... викрали!
Майло протирає очі з подивом.
— Викрали? Хто тут, крім нас, може бути? Пустеля ж!
— Ти, малий, менше знаєш, краще спиш. Хтось знає про це місце. Або... хтось стежив за нами... — Райдем був напружений.
Заабуто підіймається, розгладжуючи бороду.
— Заспокойся, синку. Паніка не допоможе. Давай оглянемо сліди. Поки ти нервуєш, ми втрачаємо час.
Майло одразу ж підскочив:
— Точно! Сліди! Я піду подивлюся біля води. Може, він просто попити пішов!

Саме в цей момент на горизонті з'являється караван верблюдів. Керівник каравану, літній чоловік у чалмі, та ще пара хлопців підходять до табору.
— Мир вашому оазису. Дивно бачити тут такий збентежений табір. Чи все гаразд?
— Вітаємо. Усе гаразд, крім того, що у мого супутника зник кінь, — сказав Заабуто.
— О? Пустеля іноді бере своє, та це рідкість біля таких місць, — Він оглянув Райдема, потім Майла. — Ви прямуєте на схід, до великих міст?

— Ми прямуємо туди, де можна дістати інформацію, — перехопив Райдем.
— У вас немає новин із великого світу?
— Новини є, про велике. Ви, певно, чули про Збір Семи Місяців? Він незабаром відбудеться.
Майло із захопленням відповів:
— Збір Семи Місяців! Це ж про величних Сенсеїв та їхніх учнів!
— Точно, хлопче. Місячний ритуал. Так от, настав час. Якраз сьогодні на світанку ми бачили дивовижне явище – це був Схід Зірок. Вважається, що це знак, що зібрання справді скоро розпочнеться.
Райдем схопився за голову та впав на коліно. Його обличчя раптово стало блідим.
— Що сталось?! — скрикнув Майло.
— Здається, вашому супутнику стало погано, — занепокоївся керманич.
— Все нормально... зі мною все нормально, — сказав Райдем, насилу підводячись.
— Може, води? — сказав Заабуто.
— Ні, дякую...
— Так от, — продовжив керманич. — Перші вже прибули. У місті говорять: першим прибув Сенсей Зен, майстер Рівноваги, зі своїм учнем Жироменом. А ще… — він зробив наголошену паузу.

— Вчора приїхала й Сенсей Сайра Мір, майстриня Вітру. І, звісно, її учениця. Куди тримаєте дорогу ви?
— Схід зірок — це, звісно, важлива подія, але нам потрібно рухатися далі. На північ. До міста Аш-Тар. Там є великий ринок, і має бути добрий вибір та добрий зброд, — сказав Заабуто.
Майло з сумом сказав:
— Що, ми не побачимо Сенсеїв?
— Пробач, Майло... не цього разу. Там, на жаль, ми нічого не продамо. Там люд скупий..
— Якщо ви йдете туди, будьте акуратніші, подейкують, черви там активізувалися. Щасливої та безпечної дороги.
Райдем, знову взявши себе в руки:
— Дякую. Так-так-так... В дорогу!
— Ти не будеш шукати свого коня? — здивовано сказав Заабуто.
— Так, — Райдем відмахнувся, наче це була дрібниця.
— Сподіваюсь, з ним усе добре і все. Він сильний кінь, думаю, виживе.
Люди з каравану поповнили запас води, перекусили, купили навіть якісь предмети в торговців та пішли далі в дорогу. Райдем, Заабуто та Майло швидко почали збирати табір і, повні сил, вирушили на північ, до міста Аш-Тар