Розділ 2: Іґніс ет Венті

Ніч. Пустеля Ала-колія. Його швидкий кінь ніс його крізь піски.
— Давай-давай! — кричав Райдем.
Він наздогнав потяг. Це був вантажний експрес, який мчав крізь нічну тишу. Райдем, на ходу зістрибнувши з коня, спробував дістатися до останнього вагона.
— Ну... майже! — Його рука лише трохи не діставала поручнів. Поїзд почав набирати швидкість.
— Ні!
Він зробив ще один відчайдушний стрибок, зачепившись за драбину.
— Фух... — Впав Райдем на бік, сильно задихаючись.
Попереду, у світлі поїзда, вимальовувався глибокий кратер.
Райдем зібрався і зробив дуже довгий стрибок на дах вагона. Приземлення було жорстким, але успішним.
Він почав перевіряти вагони: перший, другий... мітки немає.
— Що? Хто там?! — Охоронець, почувши шум, виліз на дах із револьвером. — Хто ти?!
— Я... я... — Райдем підняв руки.
— Стій, стій!
— Що?!
— Там... Мур!
— ЩО?! НІ! — Охоронець відвернувся на мить, аби подивитися на пустелю.

Цієї секунди було достатньо: Райдем завдав йому сильного, точного удару палицею по потилиці. Охоронець повалився.
— Це мені не потрібно, — Райдем відкинув зброю охоронця геть.
Він переліз на другий вагон, готуючись до останнього.

І тут він побачив вагон, позначений червоною банданою. Там його чекав не порожній дах, а дівчина в синьому капюшоні. Вона сиділа, наче ніндзя, її очі виблискували у місячному світлі.
— Опа! Хто ти? — запитав Райдем, трохи здивований.
— Отті пу, а ось і той самий знаменитий Пустельний Щур. Райдем...
Райдем помітив на її плечі знак Вітру.
— Так-так-так, а ти, мабуть, та сама учениця знаменитої Сайри Мі-Рі-іі... — протягнув він, намагаючись її роздратувати.
— Противний ти все-таки покидьок.
— А ти вся у свою учительку.
Дівчина помітно роздратувалась.
— А ти такий же, як твій сенсей, — вона знизала плечима. — Того самого, Другого Місяця Вогню, сенсея Ардена Рейла... Який убив десятки людей просто так! Спаливши їх заживо!

Ось він, клан вогню, — з насмішкою та злістю сказала вона.
Райдем засмучено опустив голову. Усе його тепло, гумор і легкість зникли. З-під його накидки пролунав агресивний, холодний голос:
— Ні слова більше! Ти! НІ СЛОВА БІЛЬШЕ ПРО МОГО СЕНСЕЯ!
Райдем кинувся в кулачний бій. Його удари, злі та розлючені, були спрямовані на Лізу Вейрін. Вона відбивалася з неймовірною легкістю та грацією, використовуючи кожен його удар проти нього.
Він наносив удар за ударом, він був максимально розлючений. Але дарма, всі його удари вона відбивала, наче її тіло було виткане з вітру.
— Настільки сильно тебе зачепили слова про сенсея? — запитала вона, відбиваючи його гнівний удар ліктем. — А ти навіть не пробував знайти його після того, як він пропав. Чи, може, ти йому допомагав?
Райдем відскочив кувирком назад, на інший вагон, його дихання було важким.
— Що ти знаєш про мене?! Я не пробував?!
— Мабуть...
Райдем кинувся вперед зі ще більшою швидкістю, його тіло випускало жар.

Лізі вже було важко відбивати удари, тому вона перейшла до контратаки: швидкий удар ногою в корпус, потім серія ударів руками, змушуючи його відступити.
Вона зупинилася, і Райдем, скориставшись її затримкою, злісно посміхнувся:
— Прощавай!
— Що?
І тут — бум! Сильний, оглушливий удар великою балкою. Це була таблиця в'їзд у Карзас Сіті, і поїзд проїжджав через низьку арку. Дівчина не встигла. Її відкинуло. Вона відлетіла та впала в пісок. Завдяки тому, що вона з клану вітру, вона змогла пом'якшити падіння, але після падіння ще пару разів перекотилася, — удар явно був не слабким.

Ліза лежала на піску, дивлячись у зоряне небо.
Все тіло боліло. Вітер м'яко обвівав її, ніби
співчував.

— Сайро-сенсей, — подумала вона, — я знову програла.

— Пустельний Щур. Райдем. Учень вбивці,
кажуть про нього. Але... його погляд...

Вона закрила очі.

— В його очах не було злоби. Була... біль.
Така сама, як у мене. Сайро-сенсей, пробачте. Але я мушу
дізнатися правду. Хто він насправді.

Вітер посилився, піднімаючи її.
— Фух, от дурепа! Так-так-так, а тепер гроші, — з усмішкою пішов Райдем шукати той самий вагон.
Пройшовши два вагони, він знайшов ту саму мітку. Діставши зі своєї сумки лом, він виламав люк. Спустившись, він конкретно офігів: перед ним був цілий вагон скарбів — монети, дорогий товар, реліквії.
Він набив пару сумок, але саме в цей момент почув сильний і протяжний свист потяга: вони вже близько до станції.
Райдем у поспіху вибив кусок стіни вагона. Усе золото, мішки та дорогі реліквії почали випадати за потяг. Він швидко скочив з потяга, взяв лише пару сумок, ще парочку закопав піском, поставивши на них великий камінь, після чого успішно скрився з місця.

Райдем спустився з отесу і тихо пробрався до міста. Вулиці були майже порожні, лише слабке світло ліхтарів відбивалось на мокрій бруківці.
— Такс, потрібно трохи відпочити і підкріпитись, — промовив він сам до себе.
Він підійшов до невеликого бару на розі вулиці.

Усередині було шумно, паралельно грали в карти, ледь не до крові сперечались відвідувачі.
— Ей, дивись хто прийшов! — крикнув один із п'яниць, помітивши Райдема.
— Та ти що, пустеле, він ще живий? — сміється інший, хапаючи біту.
Райдем недовго думаючи, вдарив ногою стілець, який підлетів угору, він його зловив та кинув в одного з них, який підбіг, і миттєво зав’язалась бійка. Літають пляшки, склянки розбиваються об підлогу, пара людей відлетіла до стіни.
Райдем спритно ухиляється, б’є кулаками, використовуючи кожен предмет у барі як зброю. Нарешті, троє останніх грубіянів падають на підлогу.
— Так-так-так… Спокійно, пиво не постраждало, — хмикнув він, витираючи піт із чола, і йдучи до бармена.
— Бос, мені два бокали пива.
Вийшовши на вулицю, Райдем зрозумів: потрібен кінь, якщо хоче дістатись іншого міста до світанку.
Після кількох вулиць і прихованих провулків, він знайшов невелику конюшню.
— Добрий вечір, — звернувся він до конюха. — Мені потрібен швидкий кінь.

— Є один… але він не з дешевих, — відповів конюх, показуючи чорного жеребця з блискучою гривою.
Райдем не став торгуватись, кинув пару мішечків із золотом на підлогу — конюх лише здивовано підняв брови.
— Ви мене не бачили, сер, — сказав Райдем. Стрибнув на коня, і той рвонув уперед. Вулиці міста миготіли в темряві, тільки чутно було стукіт підков по каменю.
— Наступне місто чекає… — промовив він, і вони зникли в нічній темряві, залишаючи за собою лише легкий пил і відлуння гарячого міста.