Розділ 1: "Пустельний Щур"

«Пустельний Щур» — так преса охрестила Райдема, і йому це прізвисько до певної міри подобалося. Він був спритний, невловимий і завжди з'являвся там, де найменше чекали. Історія починається з того, що він сидів посеред свого тимчасового лігва — старого будинку на околиці Вістера (містечка в пустелі). Його оточувала естетика хаосу: потерті килими, старий, але м'який диван, і... купа блискучого золота. Чотири мішки, викрадених цієї ночі у мера. Райдем, закинувши ноги на стіс дорогоцінних монет, ліниво перебирав записки:
— Ха....х. вкрасти золото у мера Вістера... Є! — Він підкреслив цей пункт. — Що б зробити сьогодні...
Хм.. зламати статую Є... поламати човни Є... пограбувати мера... Є!
Він кинув списаний лист у купу інших його витівок, якими він тероризував місто останній місяць.
— Еххх, скуко..та! — Він потягнувся, і його погляд упав на вікно, за яким промайнула тінь. Це був місцевий рознощик газет, який, мабуть, вважав свою роботу найбезпечнішою у світі.

Райдем швидко зістрибнув з дивана, вибіг на двір і, перехопивши газету просто в повітрі, граційно повернувся назад, приземлившись знову на свій "золотий трон".
— Так-так-так, що на сьогодні у нас?
Він розгорнув газету, його погляд пробіг по заголовках.
# Мер активно шукає злочинця! #
— Ха-ха! Довго він це робить, і досі безуспішно, — пирхнув Райдем, поправляючи край свого пошарпаного плаща.
Наступний заголовок змусив його зіщулитися.
# Незабаром відбудеться збір 7 Зірок #
«Відбудеться збір Семи Зірок. Туди прийдуть найсильніші сенсеї світу зі своїми учнями, де буде проведено особливий Місячний ритуал».
Хммм... Усмішка зникла з обличчя Райдема. Він відчув, як у нього в грудях неприємно все стиснулося. Він закрив очі.
Спогади. Тепла галявина. Сміх. Урок про те, як контролювати полум’я, щоб не спалити комаху...
Райдем різко відкрив очі.
— Так... Досить мені новин. Треба щось поїсти, — він зім'яв газету, кинувши її на купу золота.

ТУК-ТУК-ТУК!

— Раптовий, гучний та глухий стукіт у двері.
— Відчиняй! — пролунав роздратований, офіційний голос Комісара.
— Що таке?.. — Нудьгуюче та затяжливо спитав Райдем.
— Ти прекрасно знаєш, що сталось! ДАВАЙ, ВІДКРИВАЙ, АБО НАШ ГРОМИЛА ВІДКРИЄ!
Райдем посміхнувся:
— Комісаре. Яка несподівана честь. Що трапилось? Я лише щойно прокинувся. Ну, якщо він хоче, хай спробує.
Комісар не встиг закінчити свою погрозу, як його громила, масивний м'язистий чоловік, вирішив не чекати: БУУУУМ! — Двері з гуркотом вилетіли зі своїх петель, перетворившись на тріски.
— Я ж говор... и... в... ДЕ ВІН?! — Комісар зробив крок усередину, але був зустрінутий не Райдемом, а густою, їдкою, несподіваною димовою завісою.
КХ-КХ-КХ! — Комісар почав кашляти, закриваючи обличчя. — Де цей чортів Щур?!
Дим почав розсіюватися, і комісар побачив тільки, як на підлозі, біля старого дивана, лежав його громила: він був акуратно, але сильно виведений з ладу, з величезною ґулею на потилиці.
— Що за?!

— Комісар розлючено вилаявся, зрозумівши, що знову програв.
Райдем тим часом, вже на іншому кінці міста, рухався крізь заклопотаний натовп. Він ішов, наче його не існувало. У провулку незнайомець, з яким він обмінявся швидким поглядом, непомітно передав йому скручений у трубку лист. А через квартал Райдем, під час переходу вулиці, миттєво передав мішок із грішми іншому незнайомцю. Ці контакти були його очима і вухами.

Райдем сидів на даху найвищої будівлі, насолоджуючись теплим вітром. Його погляд був прикутий до листа:
«Так-так-так, сьогодні проїжджатиме поїзд...
Малий шрифт
Вагон із золотом Шефа помічений Банданою. Пустеля Ала-колія, опівночі.»
— Цікаво. Шеф, значить. Пограбувати мера - це розвага, а пограбувати Шефа - це мистецтво, — посміхнувся Райдем, збираючи своє спорядження.