Пролог

Тиха галявина на горі, яка оточена безкрайною пустелею, лише вітер шелестів у кронах дерев.

Навпроти один одного сиділити вчитель та його учень. Старший сидів спиною, і щось говорив, на фоні було чутно лише звук цвіркотіння пустельних цвіркунів. Він тримав у долонях маленьке полум'я. Молодший — худорлявий юнак з великим ковбойським капелюхом  дивився на нього з особливим благоговінням.

— Вогонь це не зброя, хлопче, — сказав старший, його голос був теплим, як саме полум'я. — Це частина тебе. Твоє серце. Твоя воля. Твоя відповідальність.

— Але сенсею — юнак нахилився вперед, — якщо Вогонь — це я, чому я не можу його контролювати?

Чоловік сумно усміхнувся, ніби знав щось, чого юнак не знав.

— Бо ти боїшся. Не Вогню. А Себе.
— Я... не розумію.
— Розумієш, — Він закрив долоню, і полум'я згасло. — Ти боїшся

Юнак завмер.
Арден підвівся, підійшов до нього, простягнув руку. І з його долоні знову спалахнуло полум'я — яскраве, чисте, красиве.

— Цих, Десять відсотків я передаю тобі. Це мало, але ці десять - чисті та могучі. Вони твої, якщо ти їх приймеш.

Юнак дивився на полум'я, його очі відбивали танець вогню.

— Я маю піти в одне місце, куди мав піти давно. До відповідей. До правди. До... нього.
— До кого?
— До того, хто чекає в темряві. Ти не один потребуєш допомоги, я відчуваю силу, десь там за межами темного простору в небі.

— Я не...
— Візьми, Райдеме.

Юнак простягнув руку. Їхні долоні торкнулися.
СПАЛАХ.
Біль. Тепло. Сила. Відчай. Надія. Все разом, одним потоком, влилося в юнака.

Він кричав. Кричав що сили, нарешті через 3 дні, біль втамувалась.