Розділ 12. Хранителі

Я бачила, як Антон скинув людську личину і, піднявшись у повітря в своєму білому костюмі з яскравими золотистими крилами за плечима, направив блискучий меч у хмарну стіну. З нього бив золотисто-білий потік світла. Істота завила, наче від болю і я затиснула вуха долонями, щоб не оглухнути.

Діана впала на коліна і закричала, хапаючись за голову, з її носа закапала кров. Кіпріан метнувся до неї і відтяг трохи далі від застиглої стіни. Вона з вдячністю стиснула його лікоть, поки Кіпріан стирав з її обличчя кров тильною стороною долоні.

— Вам не здається, що ми зараз у самому епіцентрі вирви? — закричав Антон.

— Саме так і вона затягне нас усіх, — відповів Роман, перетворюючись на демона, але давалося йому це вкрай важко.

Я в паніці думала, як йому допомогти і думка прийшла раптово. Кіпріан мав вогненну міць, тому був демоном, Хазал тепер була пов'язана з Мішелем і сапфіром, а ось я, Пропаща-істеричка, ніякою видимою здатністю не володіла. Тому єдине, що могла — віддати свою силу. Підбігши до Романа, я схопила його за руки, ловлячи момент, коли він знову повернув собі людську подобу.

— Що, Сафіро? — він сумно глянув на мене.

— Не знаю як, але хочу віддати тобі жменьку пекельної сили, що є в мені, — прошепотіла я. — Забери її та закінчи задумане.

— Навіть найкраще місце в Пеклі цього не варте, — раптом промовив він.

Я не кліпаючи дивилася на нього.

Роман слабко усміхнувся:

— Скільки ж знадобилося часу та подій, щоб це зрозуміти. Так?

Не кажучи й слова, я припала до нього, обвиваючи руками шию, зариваючись пальцями у волосся на його потилиці та захоплюючи його вуста у свій полон. Я цілувала його не поспішаючи, немов за нашою спиною не підносився апокаліпсис, ніби світ довкола залишався яскравим та сонячним, ніби попереду чекала ціла вічність. А потім відчула слабкість у руках та ногах. Наші вуста розімкнулися і я побачила, як моя сила, подібно до легкого сріблястого серпанку, переходила до нього.

Роман підняв мене на руки та обережно поклав на землю. Я не могла навіть поворухнутися. Здавалося, рухливими залишилися лише очі. Він ще раз торкнувся моїх вуст і, різко випроставшись, знову скинув людську личину — наді мною височів демон, з ніг до голови обвитий червоним полум'ям. Його чоло прикрашали акуратно підпиляні роги, замість райдужної оболонки очей танцював справжній вогонь, вуста застигли в звіриному оскалі, на руках виднілися довгі гострі кігті, а оголений м'язистий гладкий торс покривало величезне татуювання змії, котре заходило за лінію ременя на темних штанах. Мій особистий архідемон був найдивовижнішою істотою, яку я коли-небудь бачила, і жоден красень-янгол не міг з ним зрівнятися.

Роман метнув руки вгору і з долонь вдарив потік чистого пекельного вогню, спрямований до епіцентру хмарної стіни.

Видовище було воістину приголомшливим: два брати, архангел та архідемон, стояли пліч-о-пліч, спрямувавши свої сили на істоту, що поглинала все на своєму шляху.

Я ж здавалася собі стороннім спостерігачем: безмовним і нерухомим. Очі мої знайшли Мішеля та Хазал. Вони обоє також не рухалися. Голова Хазал спочивала на Мішелевому плечі, а її очі були заплющені. Він продовжував тримати їхні руки витягнутими, але весь тремтів. Камінь з чорного став яскраво-синім і виблискував, подібно до ранкової зірки, освітлюючи все навколо.

Час було повертати Душу до її в'язниці.

Я глянула на Романа і він, наче прочитавши мої думки, кивнув головою.

Разом з Антоном вони різко опустили руки, падаючи на землю. Діана та Кіпріан теж відлетіли в сторони під натиском Душі, що наближалася. Мішель притис до себе Хазал і навис над нею, накриваючи собою. Хмарна стіна перетворилася на вузький потік брудно-білого світла і поринула в серце блискучого сапфіру. Все навколо тремтіло так, ніби одночасно вивергалися десятки вулканів. Я відчула руки Романа, він стиснув мою долоню, впавши навколішки поруч зі мною.

— Підходящий час я вибрав, правда, — спробував пожартувати Роман. — Для відкриття деяких почуттів.

— А хто така Емілія? — одними вустами прошепотіла я.

— О! Ти вже ревнуєш? Розповім якось потім.

Ми сумно всміхнулися, розуміючи, що можливо цього «якось потім» вже не буде.

Роман продовжував тримати мою руку у своїй і просто дивився мені у вічі, я робила те саме і ми розуміли, що вже зовсім не мало значення, що відбудеться наступної миті.

— Боїшся? — тихо спитав він.

— Моя долоня в твоїй, хіба можу чогось боятися? — спитала я, переплітаючи його пальці зі своїми.

— Сафіро, я не всесильний, — він сумно хитнув головою і заплющив очі.

— Для мене ти — всесильний і я ніколи не проміняю своє Пекло ні на що інше, — запевнила його.

Ми побачили, як потік майже повністю зник всередині виблискуючого подібно до маленького блакитного сонця каменю. Мішель рвонувся до сапфіра і стиснув його в долоні.

— Кров, — що було сил, закричав Антон. — Мішель, кров!

Архангел кинув Мішелю свій меч і той перехопив його в польоті.

— Хазал, — Мішель знову впав поруч з нею навколішки і затиснув у її долоні сапфір.

Душа рвалася з нього назовні і важлива була кожна секунда.

Мішель торкнувся мечем своєї долоні й з неї на камінь заструмувала кров, миттєво вкриваючись льодом.

Хазал простягла йому вільну руку:

— Меч спалить мене.

— Ні. Я не допущу, — запевнив Мішель, кінчиком меча торкаючись її шкіри.

З горла Хазал вирвався крик і обличчя Мішеля спотворилося, наче від болю. Він підніс її долоню до каменю, відкинувши меч убік. Кров Хазал не замерзала, а навпаки, вона з шипінням випаровувалась з каменю.

— Довірся мені, — прошепотів Мішель, поклавши тремтячий камінь між ними і переплів їхні закривавлені долоні над ним. Їхня кров одночасно закапала на камінь і той застиг.

Здавалося, всередині сапфіру точиться боротьба, але й вона незабаром стихла. Сапфір блиснув і те, що було всередині, згасло.