Розділ 11. Сплетіння вищих сил

Коли я розплющила очі, навіть не зрозуміла, де опинилася. Ми прямували до Єгипту. Саме там, посеред Долини Фараонів, під однією з найдавніших гробниць, зберігалася посудина з Душею.

Я не знала, як Роман її знайшов і часу питати вже не було. Те, що відкрилося моєму погляду, шокувало. Більше не було величезних дивовижних пірамід, не було яскравого сонця, не було синього неба. Нас оточував тільки вихор з піску, що піднявся вітром, і все.

Роман важко дихав і очі його з чорних почали набувати синього відтінку. Тіло знову повернуло людську маску і, напевно, без його на те згоди.

— Як ти? — переводячи збите дихання, запитала я.

Він мовчки кивнув і вичікувально подивився на вихор, що піднявся довкола.

— Клятий Гренальді! Нехай-но лиш мені на очі натрапить, — прошипіла я.

— Він захоплений Душею, Сафіро. Навряд чи зумів врятуватися, — з пісочного стовпа з'явився Кіпріан.

Я щиро зраділа його появі і мало не кинулася обіймати. Сама здивувалася, якими близькими стали демони, та й за янголів, побачивши на власні очі, як вони борються за праву справу, щиро хвилювалася.

— Як Нік? — спитав Роман. — Живий?

— Ледве встигли. Він уже був на шляху до Ілюзорного Світу. Дурень вирішив, що, опинившись в Пеклі, зуміє врятувати Роуз сам, — відповів Кіпріан.

— Нік хотів покінчити з життям? — я здивовано подивилася на Кіпріана.

— Він хотів знову потрапити до Пекла. Романе, чув би ти його прокльони, — похмуро гмикнув Кіпріан.

— Уявляю їх. Роуз, на щастя, лиш жива людина і Душі з неї користі нема. Якщо Гренальді її не зачепив, вона могла вижити, — Роман озирнувся в протилежний бік і ми побачили Антона та Діану.

— Ми вже обшукалися, — пробурмотіла Діана.

Було видно, що їй вся ситуація глибоко не до вподоби. Чергова старанна учениця і суцільна чеснота, для якої будь-яке порушення правил вже апокаліпсис, але в ній було щось, що викликало інтерес. Це не стосувалося зовнішності. На вигляд тендітна, мов квітка, красуня з каштановими кучерями і так не могла не захоплювати. Напевно, брало в полон її почуття сліпої віри у своє призначення і те, що вона робить.

— Треба було шукати Роуз, а не нас, — відповів Кіпріан.

— Ми шукали, — Діана блиснула зеленими очима і обернулася до Антона. — Невже свідомо йдемо на це? Невже Світлий на це пішов? Стояти пліч-о-пліч з демонами…

— Ви не маєте іншого виходу. Так само як і ми, — відповів їй Роман.

— Нік збирався… — почав Антон, але Роман його обірвав.

— Знаю. Я послав до нього Хазал.

— А я Мішеля, — відповів Антон. — Дурний хлопчисько. Йому дарували другий шанс, а він...

— Хіба ти не зробив би те саме для Емілії? — знову обірвав його Роман, першим пробираючись крізь піщаний вихор.

— Для Емілії це зробив ти, а не я. Ні, я не зробив би, — відрізав Антон.

— Так. Я зробив, — крижаним тоном промовив Роман.

Я проковтнула. Дівчина? І за моїми миттєвими припущеннями не перша зустрічна. Невже кохана Романа? Та, через яку він пожертвував Раєм і опинився в Пеклі?

Гостро відчувши в роті пісок, я спробувала сплюнути його і закашлялася.

— Гадаєш, Гренальді мертвий? — Антон, примруживши очі, дивився перед собою, але бачив лише стовпи з піску, що кружляв у буревієві. — Та зупини ти цю бурю, адже можеш.

— Крихітка одразу відчує приплив сили і буде тут за мить. До того ж використаю увесь свій запас, — відповів Роман.

— Знаю, але в тебе є два янголи і два демони, щоб запхати її назад в посудину, щойно вона з'явиться, — продовжив Антон.

— Спершу слід відшукати саму посудину. Ідемо, — Роман уперто йшов уперед, пробираючись крізь стіну з піску та вітру.

Ми прямували слідом. Я не оглядалася назад, знаючи, що янголи та Кіпріан йдуть за нами. Намагаючись наздогнати Романа, я спотикалася і падала, ті, що йшли позаду робили те саме, а ось Романові буревій, схоже, нітрохи не заважав. Ми не могли просто переміститися до потрібної гробниці, бо знали, що голодна Душа миттєво нас запеленгує і всьому плану прийде кінець.

— Я хвилююсь за Ніка, — закричав Антон.

— Не варто. З ним твій найкращий янгол-охоронець, а якщо все ж таки в ньому сумніваєшся, моя Хазал знається на подібних справах, — я почула смішок Романа. — Стійте!

— Навіщо нам тут бути всім? — обурилася Діана, намагаючись витрусити з тугих локонів пісок.

— Бо так ми сильніші, — відповів Роман. Він рухом пальців сповільнив пісок, що кружляв у повітрі, і ми побачили обриси піраміди.

— Нам усередину треба? — спитав Кіпріан, всміхнувшись. — Чудово. То йдемо вже. Знаєте, Світ Живих у своєму минулому вигляді мені подобався значно більше.

Я ляснула його по плечу і підбадьорливо засміялися.

Роман змахом руки знову обережно звільнив від піску вхід у гробницю і ми почали спускатися за ним. Тунель закінчився так само несподівано, як і почався. Ми опинилися у квадратному приміщенні з високою склепінчастою стелею. Серед розкиданих по всій підлозі каменів з покритих тріщинами стін, я помітила Роуз, котра лежала в пилу.

Підбігши до неї, я впала на коліна, підводячи її:

— Романе, сюди. Швидше. Вона ще жива.

Першим до мене підбіг Антон, а за ним і Роман. Антон присів та торкнувся скроні Роуз, а потім перевів погляд на Романа. Сумнівів у тому, хто старший брат, у мене не лишилося.

Роман кивнув:

— Одним гріхом більше, одним менше, вже не має значення. Зроби це.

Антон торкнувся долонею її чола і я побачила, як з долоні б'є потік яскравого білого сяйва. Роман відвернувся і я помітила в його очах скорботу та смуток. Він сумував за тими часами, коли сам міг зцілювати.

— Ми знайшли Гренальді, — почувся голосок Діани.

Роман швидко попрямував до неї, наче тільки й чекав, аби відійти. Я запитливо подивилася на Антона.

— Можеш іти, Сафіро. Мені знадобиться час, щоб зцілити її повністю, — лагідно відповів Антон.

Я кивнула і, підвівшись з колін, обережно опустила голову Роуз на вільну руку Антона.