Розділ 9. Вибір

Життя в Пеклі ставало все гіршим: на мене тиснуло почуття провини перед колишнім штабом, тиснуло те, що Роман навіть не намагався зі мною зв'язатися, тиснув Гренальді з шаленим бажанням знайти і привласнити собі посудину з Душею. На мене тиснули стіни та стелі ненависного офісу. Здавалося, просто божеволію.

Мозок вибухав від потоку інформації, який я не могла направити в єдине русло і зв'язати до купи. Янголи збиралися дізнатися про Душу з витоків — портретів Хмарної Башти. На тих портретах зберігалася інформація про всіх людей, янголів та демонів, котрі існували на землі будь-коли. Знову ці святоші були на крок, а то й на два попереду нас. Вони готові були розв'язати війну з Романом, якщо той передасть знайдену посудину Дияволу, і готові були йому допомогти, якщо він зробить усе, щоб сховати посудину подалі. Янголи, що з них узяти?!

Я ж мусила проникнути в пекельну бібліотеку і знайти про судину хоч щось правдиве, бо вірити в несусвітню брехню Диявола вже не було сил. А ще ніяк не могла зрозуміти і прийняти те, що Роман був братом Антона. Згадуючи його спалені чорні крила за спиною в Ілюзорному Світі та відсутність хвоста, на думку знову й знову спадало — Роман був не просто архідемоном. Він був занепалим янголом. По шкірі пробігали мурашки від того, яким саме янголом малювала його моя уява. З якого часу я стала такою розпусною?

Один з Пропащих Гренальді повідомив, що бос відправив мене на Перше Коло зустрітися з якимось корисним демоном. Я здивувалася, адже накази мені Гренальді завжди віддавав особисто, але Пропащий швидко пояснив це тим, що босу терміново знадобилося у Світ Живих. Саббато напав на слід посудини, а отже все треба було провернути без зайвого галасу, не привертаючи увагу інших архідемонів.

Щось у тій історії мені не подобалося, але таки попрямувала на покинуте Перше Коло.

З мого останнього перебування там нічого не змінилося. Занедбані шахти, вогняні річки, що вирують, вогнища, що тліють у залізних кошиках, кам'яні осколки, що обсипаються з величезних скель, червонувато-бурий їдкий пил і задушливе сперте повітря.

Я озирнулася на всі боки, намагаючись зрозуміти, куди йти, і на очі потрапила височенна скеля в центрі великої території. Та сама, з якої ми зірвалися з Кіпріаном. Та сама, з якої почалося моє становлення у штабі Романа.

— Гарна, правда? Жаль, що падаючи з неї, ти не зламала собі шию, сучко, — голос за спиною змусив мене стиснути кулаки і різко обернутися.

Виблискуючи коштовностями, навпроти стояла Дюссо, наче кінодіва з червоної доріжки.

— Прокляття! — вилаялася я.

— І не кажи, — усміхнулася вона. — Зради Романа я тобі не пробачу. Я ж говорила.

— Тобі то що, не збагну ось ніяк? Ти в його штабі, а мене більше там нема. Живи та радій. Що ще потрібно? — відповіла я, прикидаючи, чи зможу її здолати.

І знову в мозок закрадалися сумніви. Я все ще не могла їх позбутися. Роман мав рацію, поки їх не здолаю, мені не перемогти жодного свого ворога.

Дюссо кинулася на мене і одним ударом повалила додолу. Я закашлялася від пилу, що забив рот і ніздрі, а вона схопила мене за волосся і потягла до ліфта, що з'явився.

— Що ти робиш? — я спробувала вирватись, але її хватка була залізною. Я розуміла, що швидше відірву собі голову, аніж її руку від свого волосся.

— Позбавляюся своєї головної проблеми, — гмикнула вона, затягнувши мене в ліфт.

Кабіна стрімко мчала вниз і я розуміла, що вона має намір кинути мене в жерло Сьомого Кола.

Коли дверцята ліфта відчинилися, я притихла і навіть не чинила опір. На Сьомому Колі ніколи не була і побачене мене вразило. То було моторошне напівтемне місце з безліччю смолоскипів біля бурого кольору стін. Здавалося, воно знаходилося в прорубаній породі скельного хребта. Повітря там майже не було і миттю стало важко дихати. Від ліфта вився довгий вузький тунель, по обидва боки якого тягнулися глибокі рови з вогненними річками, що спалахували раз у раз. Наприкінці коридору стояли кілька стражів, які більше нагадували мені середньовічних катів у своїх масках та шкіряних фартухах. Навіть на відстані вони здавались величезними.

Дюссо притягла мене до одного з ровів і, незважаючи на весь опір, завзято штовхала у вогонь. Вартові навіть не ворухнулися. Мабуть, подібні випадки бачили не вперше.

Я відчула як вогонь торкнувся кінчиків моїх локонів, як жадібно злизував кінчики і на мить повірила, що то кінець. Сили раптом покинули і я розтиснула пальці, що стискали руку Дюссо. У той момент Дюссо відкинули і зап'ястя стиснула Романова долоня. Він різко витяг мене і я безсило припала до його грудей.

— Навіщо ти втручаєшся? — прошипіла Дюссо, глянувши на нього. — Вона тебе зрадила!

Ми з Романом переглянулись. Обоє розуміли, що залишати живою Дюссо вже не безпечно. Вона зрадила Кемаля і перейшла до Гренальді, але в цей час запевняла Романа, що віддана тільки йому. Хтозна, що задумала і хто стане її патроном надалі?

Дюссо наблизилася до нас, опинившись поруч з ровом. Ми з Романом знову глянули один одному у вічі і рішення ніби виринуло з моєї підсвідомості назовні. Я вдарила Дюссо ногою в живіт, але здалося, що так само вдаряла б камінь. Вона похитнулася і, схопивши мене за ногу, звалилася вниз, язики полум'я обвили її ноги, стрімко піднімаючись вгору струнким тілом. Роман упіймав мою руку і потяг назад. Пальці Дюссо, що стискали мене, розімкнулися, охоплені вогнем, і тієї миті Роман витягнув мене з рову на вузьку доріжку.

Серце в грудях шалено билося від пережитого, а в крові вирував чистий адреналін.

Я спробувала віддихатися:

— Мені треба багато чого розповісти.

— Не тут, — він приклав вказівний палець до своїх вуст і взяв мою долоню.

Наступної миті ми опинилися у віденському парку, де зустріли нещодавно Ніка.

Все ж таки переміщався Роман між Світами неймовірно швидко. Я завжди робила коротку зупинку в Ілюзорному Світі, а потім переходила за стіну, йому це було не потрібно.