Розділ 7. Істинне призначення кожного

Я рідко споглядала захід сонця за життя, не вистачало часу на таку нісенітницю. І ось, стоячи біля підніжжя австрійських Альп та дивлячись на те, як снігові шапки розкішних гір ніжним перламутром висвітлюють перші заходи сонця, я усвідомила, як ж була дурна. Хіба існувало на землі щось прекрасніше за це видовище? З ним міг зрівнятися лише світанок.

Я ловила очима відблиски, що падали на вікна одноповерхових кафетеріїв майже біля самого підніжжя й моє серце тремтіло та завмирало в грудях від краси того, що відбувається. А може моє друге тіло просто сприймало кольори та фарби набагато чіткіше і тому гостріше? Я не була впевнена в цій ідеї, але одне знала точно, Світ Живих, напевно, найпрекрасніше місце й навіть у всіх аспектах позитивний Рай не міг з ним зрівнятися. Світ Живих втілював і Рай, і Пекло, і Чистилище, і навіть частинку Ілюзорії, тому, безсумнівно, був прекрасним та небезпечним одночасно.

— Хвилюєшся перед знайомством з легендою Пекла та Раю? — Кіпріан оперся на широку огорожу, котра захищала дорогу від Альп, що нависали над Віднем, і глянув на сонце, яке повільно схилялося за обрій. Кілька променів упали на його очі і мені здалося, що бурштинова райдужка стала медовою.

— Він жива людина і нічого не пам'ятає, його пам'ять стерли в Чистилищі. Хіба може Роман її повернути? Ні, я розумію, що він може багато, але це... — я замовкла, досі не знаючи, чи можна довіряти Кіпріану.

— Сумніваєшся в здібностях свого боса? Поганий тон, Сафіро, — криво всміхнувся Кіпріан, все ще дивлячись на захід сонця.

— Не сумніваюся, просто… — чесно зізнавшись собі, що не знаю, що відповісти, я замовкла.

— Нік працює у фотоательє та завершує роботу о 18:00. Знімає мансарду разом з Роуз десь на Мілленіум-Сіті. Роман та Хазал чекатимуть на нього в парку, через який він щовечора повертається додому. Ми їх підстрахуємо, — Кіпріан відійшов від огорожі.

— Навіщо? Повторю, Нік Уокер лиш жива людина, — відповіла я, слідуючи за Кіпріаном мощеним тротуаром.

Він засміявся і поблажливо глянув на мене.

— Сафіро, нічого не пам'ятає його мозок, але не тіло. Вся сила та вміння збереглися в кожній клітинці, а бився він більш аніж гідно.

— Ти був знайомий з ним особисто? — ми перейшли через дорогу і опинилися біля входу у величезний парк, біля його алей вже засвітилися ліхтарі, хоч на вулиці ще було ясно.

— Ні. Ми бачилися, але ніколи не спілкувалися. Я був засланий до Гренальді ще до появи Ніка в Пеклі. Роман відсилав своїх людей до ​​кожного штабу, багато архідемонів з того часу було спалено, їхні штаби розпалися та приєдналися до сильніших. Гренальді та ще два архідемона, окрім Романа, встояли.

— Один з них — Кемаль? — спитала я, згадавши, що одного разу чула це ім'я, але самого архідемона ніколи не зустрічала.

— Так. Раніше Дюссо та її сестри входили до його штабу, а нещодавно перейшли на бік Гренальді, — кивнув Кіпріан і сів на одну з лавок, що стояли вздовж широкої алеї.

Я присіла поряд і раптом відчула легке запаморочення:

— Якось мені не дуже.

— Знаю. Побічна реакція на перебування не на своїй законній території, — відповів Кіпріан. — Демонам у цьому плані простіше, вони мають людську оболонку, а ми переходимо у Світ Живих у своєму другому тілі, воно не призначене для цього.

— Я чула про це, — я опустила голову, відчуваючи клубок у горлі.

Побачивши захід сонця, вдихнувши чисте живе повітря, вловивши аромат свіжозвареної кави в одній з кав'ярень, я гостро відчула тугу: за своїм життям і за тим, що в ньому залишила. Мені так не хотілося повертатися назад до Пекла. Безперечно, Ніку Уокеру пощастило. Він був щасливчиком, який зумів прожити своє життя двічі.

— Не шкодуй того, чого вже ніколи не повернеш, — раптом промовив Кіпріан. — В Пеклі теж є свої переваги, правда?

То була брехня і ми обоє це знали. В Пеклі переваг ніколи не було і не буде.

І тут на алеї я побачила силует у темному плащі. Він повільно йшов легкою ходою, сховавши руки в кишені. Через плече була перекинута квадратна сумка, у вухах виднілися навушники, а погляд чоловіка, що наближався, був задумливим і трохи мрійливим.

Він виглядав привабливо і не міг не сподобатися візуально: високий, худорлявий, з русявим волоссям та чистими карими очима.

Хазал, котра з'явилася в нього за спиною, засяяла, і я була готова посперечатися, що такою щасливою бачила її вперше. Вона легко торкнулася його плеча і запитала, котра година. Нік Уокер глянув на наручний годинник і в той момент вона обрушила на його голову удар. Кіпріан кинувся до них і підхопив Ніка, стискаючи руки за спиною.

— А де Роман? — спитала я, озираючись на всі боки.

— З Роуз. Сподіваюся, коли ми з'явимося в їхній квартирі, Роман підготує міс Форсайт, — відповіла Хазал.

Ми зникли з парку водночас.

Мансарда, яку знімали Нік та Роуз, більше нагадувала фотостудію: з безліччю фотографій на стінах, всілякою апаратурою та французькими вікнами в підлогу, завішеними важкими портьєрами, що не пропускали світло.

Роуз виявилася саме такою, якою малювала її моя уява: невисока (як і я), світловолоса, з величезними сяючими очима, чарівною усмішкою і безперечно найневиннішим обличчям, яке я тільки бачила.

Тепер мені стало зрозуміло, чому ті двоє проміняли Пекло та Рай на свої почуття. Я знала, що вони не пам'ятають нічого з минулого і разом тому, що навіть у Світі Живих доля звела їх. Мабуть існувало кохання за межею всіх світів та просторів. Кохання, над яким не владні ні Світлий, ні Темний.

Роуз подивилася на Ніка, що повис на руках Кіпріана, і попросила покласти його на ліжко у кутку кімнати. Потім привітно всміхнулася Хазал, наче старій подрузі, з якою не бачилася багато років, і тепер відчувала легку незручність.

А потім підійшла до мене:

— Я тебе не знаю.

— Сафіро, я в штабі Романа нещодавно, — відповіла я, згадуючи хоч якісь правила етикету.

— Ти замість Ліліт? — поцікавилася Роуз.