Розділ 6. Дочка Темного

— У такому вигляді ти подобаєшся мені ще більше. Як справи? — Гренальді гмикнув і зручніше сів на дивані. — Пішли геть!

Демони миттєво зникли, залишивши нас самих.

— Піднімайся, — кивком Гренальді вказав мені на диван навпроти і потягся до коробки з сигарами, що стояла на столику між нами.

Я озирнулася навколо. Кімната нагадувала дорогий готельний номер, за винятком хіба-що вікон, але це компенсували дзеркала, котрі висіли на стінах, прикрашені, подібно до вікон, важкими гардинами. Гренальді пасував до інтер’єру номера: такий-же дорогий та пафосний. Він нагадував мені Романа, але на відміну від мого боса, був позбавлений чарівливої родзинки.

— Оскільки ти не сказала мені, кому належиш, я дізнався про це сам, — Гренальді підпалив сигару і випустив з рота хмару білястого диму.

— Рада знати, — відповіла я.

— Ти зухвала! Щодо мене ніхто не має права на зухвальство, Сафіро. Я — Гренальді і в Пеклі мені дозволено все. Ніхто, чуєш, ніхто не стане на моєму шляху. Тим більше, твій бос. Зрозумій одну просту річ, адже ти нова і багато чого ще не знаєш, нема тут нічого важливішого за статус і репутацію. Якщо її підмочили, повернути собі статус неможливо. Дні Романа пораховані, а з ним і твої.

— Нічого подібного! — я знала, що доводити владу Романа буду з піною біля рота.

Гренальді засміявся хрипким протяжним сміхом, впевнений у своїй правоті:

— Правда. Ти недовго в його штабі, тому не пов'язана з ним. Маєш рятувати себе. Я допоможу знайти тобі справжню владу, помститися кривдникам, — його очі блиснули. — Натомість маленьку послугу. Крихітну зовсім.

— Я чогось не зрозумію. Ти мене домагався, а тепер пропонуєш роботу? — здивовано я кліпнула віями.

— Я придивлявся до тебе. Продажні шльондри в моєму штабі вже є і ще одна мені не потрібна, — спокійно відповів він.

Я замовкла, замислившись, кого він мав на увазі. Чи не Дюссо? Якщо так, то Роман у ще більшій небезпеці, аніж думає.

— І перед тим як бігти до Романа і розповідати про нашу розмову, все ж таки хвилину подумай. Сафіро, Роман — Титанік. Він затоне. Це неминуче, — у темних очах Гренальді блиснув сталевий блиск.

Мовчки я обернулася і попрямувала до дверей. Повернувши ручку, ступила на поріг, але почула повторені ним слова.

— Неминуче! Зрозумій нарешті.

Повільно ступаючи лабіринтом коридорів до свого штабу, я думала над словами Гренальді. Ні. У тому, що все розповім Романові, сумнівів не було, я думала про те, чи він мені повірить.

Щось у мене в Пеклі не залагодилося з самого початку, тепер навіть не сумнівалася.

Коли я увійшла до нашого офісу, Хазал, наче розлючена фурія, накинулася на мене з криками, куди я зникла. Погрозивши, що якщо ще раз запізнюся, вона спустить з мене шкуру, моя головна захисниця відступила.

Я поцікавилася де Роман, на що Хазал відповіла, що він у себе і нікого не приймає. Наплювавши на застереження, я попрямувала до його кабінету, навіть не постукавши.

Він сидів у кріслі, прикривши очі, і збоку здавалося, що спить, але я знала, що чув кожен шурхіт і кожен звук.

— Я хочу поговорити, — мовила я. — Це серйозно.

— Я зайнятий, — байдуже відповів Роман, навіть не розплющуючи очей.

— Не так, щоб не почути те, що я скажу, — не здавалася я.

Роман мовчав і знову мені згадалися слова Гренальді про Титанік, який у будь-якому разі затоне. У чомусь Гренальді мав рацію. Якщо Роман був Титаніком, то вже встиг налетіти на свій айсберг і пробоїна ставала все більшою й не безпечнішою.

— Я була у Гренальді, — ніякої реакції за моїми словами не виникло і я поспішила продовжити. — Він запропонував мені те, що ти запропонував Кіпріану, але навіть не це головне. Романе, Гренальді знає про Дюссо, про її роль у твоєму штабі. Я не знаю, чи вірна вона тобі, але про зраду йому Гренальді знає.

Романова відповідь мене збентежила:

— І що?

Здивовано я ковтнула, намагаючись зрозуміти його. Очікувала на будь-яку реакцію, але не таку:

— Як що? Ти чув, що я сказала? Ти мене взагалі розумієш?

Наступної миті Роман опинився поруч зі мною і, схопивши за горло, вдарив об стіну:

— Ти гадаєш, що принесла мені важливі новини? Що тепер я впаду на коліна і захлинатимусь сльозами від безвиході й страху перед Гренальді? Ти знаєш, хто я? Я Роман — один з наймогутніших архідемонів Пекла. Ти знаєш, скільки було в мене ворогів, які погрожували спалити і розвіяти за вітром попіл? А знаєш де вони? Їх немає. Жодного нема!

Я відчула, що задихаюся. Безвольно повиснувши на його руці, заплющила очі.

Роман відпустив мене і підійшов до столу, ставши до мене спиною.

— Я просто хочу допомогти, — я ритмічно розтирала пальцями шию, що пульсувала від болю, але не здавалася.

— Ти не можеш, — Роман навіть не удостоїв мене поглядом.

— Досить! — злість у мені досягла червоної позначки. — Досить! З моменту попадання в Пекло я тільки й чую на свою адресу критику: Ванілька, слабачка, безвільна, ні на що не придатна ... Романе, це не так. Я не дурепа, багато зумію, багато чого навчуся і мені можна довірити серйозну справу, просто… Просто дозволь це показати та довести. Інакше я справді стану ні на що не придатною.

Він поволі повернув голову, щось у моїй тираді його таки зачепило.

Я поспішила продовжити:

— Знаю, що у твоєму штабі завжди були найсильніші, але останнім часом з солдатами тобі не щастить. Ти вважаєш мене слабкою і марною, і я ще тут лише завдяки Хазал. Добре, тоді зроби мене сильною та гідною твого штабу.

— Гаразд. Покажи, на що здатна: перший та останній раз. Єдиний. Або ти переконуєш мене, що твоє місце тут, або не переконуєш, — Роман стиснув мою руку і наступної миті ми опинилися в Ілюзорному Світі.

Звичне для мене місце вже не здавалося таким гнітюче-похмурим. Навпаки, я почувала себе спокійною та зібраною там.

— Сафіро, яка твоя мета? — раптом спитав мене Роман.