Розділ 5. Зустріч

— Я маю пояснити тобі одну річ. Сафіро, це важливо і серйозно, — Хазал нахилилася до мене через стіл і озирнулася на всі боки, ніби намагалася переконатися, що в кабінеті порожньо.

Я мовчки кивнула й вирівнялася у кріслі.

— В Пеклі існує одне важливе правило — завжди мати репутацію на рівні. Інакше тебе зжеруть живцем. Розумієш? — погляд Хазал став колючим. — Що б не трапилося і що б не зробив твій бос — ти маєш бути на його боці. Нічого важливішого за штаб відтепер у тебе нема.

— Я зрозуміла, — відповіла я.

— Був час, коли наш штаб уплутався в одну історію. Вона не прикрасила нас перед Темним і за неї ми розплачуємося досі, — Хазал понизила голос до шепоту.

— Це пов'язано з тією дівчиною, яку я тобі нагадую? — обережно запитала я.

— Саме так. Сафіро, я вибрала тебе не дарма. Ти вмієш боротися, що вже неодноразово доводила. Ти вмієш тримати удар і вмієш стояти на своєму. Мені потрібні такі. Мені потрібна та людина, котрій Роман зможе довіряти. Хто відстоюватиме штаб та його самого до останнього пекельного подиху.

— Нерозумно говорити, що це я, але так воно і є, — відповіла я, стискаючи пальці у замок.

— Знаю. З тих пір як за нами ведеться спостереження з боку Диявола, як ми потрапили до нього в немилість, багато хто хоче зайняти найкраще місце. Архідемонів залишилося дванадцять і кожен намагається прибрати супротивника, аби отримати безмежну для Шостого Кола владу, — Хазал безшумно зітхнула. — Ми не виняток.

— Перерозподіл влади? — у задумі спитала я.

— Називай як хочеш. Нині на нас найдужче тисне штаб архідемона Гренальді. Вони сильні та майже не вразливі, а в нас нема нічого: ні мисливців, ні шукачів, ні спокусниць. Нічого. Ми переманили на свій бік Кіпріана — демона, якого ти спіймала. Це було фікцією і він у результаті здався б у будь-якому разі, але мова не про те. Він послужить нам іншу службу. Архідемоном може стати лише демон, тому Кіпріан єдина кандидатура.

— Тринадцятий архідемон? — здогадалася я. — Маріонетка Романа?

— Інакше ніяк. Якщо щаблі діючих архідемонів займуть наші — все стане на свої місця, — виклала все Хазал.

— А в іншому випадку? — звела брови я.

— На Романа чекає спалення на Сьомому Колі. І нас разом з ним, — суворо відповіла Хазал.

— А Дюссо? — не могла не поставити своє головне питання я.

— Вона та її сестри — союзники. Хоч всі входять до штабу Гренальді, — Хазал подумала, а тоді додала, — але Дюссо архідемоном не стати.

— Що мені потрібно робити? — запитала я.

— На тобі не одна важлива справа, Сафіро, і ти маєш їх виконати, — Хазал різко відскочила від столу і пірнула у своє крісло, глянувши на монітор одного з комп'ютерів.

Я зробила те саме.

За мить у кабінеті з'явився Роман прямо з чорного серпанка, що огортав його тіло, і попрямував до сусідньої кімнати. Він мовчки пройшов повз нас, але Хазал раптом кивнула мені йти за ним. Я здивовано знизала плечима, але Хазал знову кивнула, і я попрямувала до його кабінету.

Роман навіть не підняв голову, схилившись над якоюсь папкою:

— Здогадалася прийти — похвально. Справи йдуть не так, як мені хотілося б. Ми відстаємо за всіма параметрами. Плетемося десь у хвості. Потрібно виходити за стіну.

— За стіну? — я проковтнула, роздивляючись його профіль, поки він набирав щось на клавіатурі.

— У Світ Живих. Хазал має багато справ, тому першу вилазку з тобою доведеться робити самому. Ти готова? — Роман різко перевів погляд своїх чорних очей на мене.

— До такого не можна бути готовим, але можу йти, — відповіла я.

Роман пильно вдивився в мене і заперечливо хитнув головою:

— Ти найслабша з усіх, хто був у моєму штабі, Сафіро. Думаю, нам швидко доведеться попрощатися.

— А я так не думаю, — стиснула кулаки я.

Роман закрив папку, простягнувши мені два аркуші з іменами та прізвищами, і подався з кабінету. Я побігла слідом, навіть не глянувши на Хазал.

Роман зупинився біля ліфта у коридорі і повернув до мене голову:

— Тримайся міцніше.

Ми ступили в кабінку ліфта і він рвонув угору. Моє питання про те, за що триматися, розтануло у повітрі. Я вдарилася об стінку ліфта й відчула в роті смак власної крові.

Роман перехопив мою талію, притискаючи до свого твердого, як мармур, тіла. Я вчепилася в лацкани його піджака, схиливши голову до його грудей. Не бачила його обличчя і тому ніяк не могла знати, що в ту мить куточок його вуст підвівся в легкій усмішці.

Ліфт різко зупинився, але міцно притиснута до Романа, я навіть не похитнулася. Дверцята відчинилися і зусиллям волі я змусила себе відступити від нього.

Ми вийшли на величезне безкрає поле. Навколо на багато десятків ярдів не було видно нічого, окрім сірого неба з хмарами, що нависли прямо над нашими головами, і такого ж сірого ґрунту з випаленою травою. Мені здалося, що в цьому пейзажі якийсь художник, розлючений на весь світ, стер яскраві фарби, залишивши лише похмуру сірість.

— Де ми? — спитала я, озираючись на всі боки.

— Це Земля Вибору, або Ілюзорний Світ, — у голос Романа закралася тінь скорботи. — Нейтральна територія між Світом Живих та Світом Мертвих. Коли людина зі Світу Живих перебуває на межі смерті, вона потрапляє сюди. Тут все позбавлене сенсу, фарб та реальності. Його будинок, наприклад, тут буде напівзруйнованим, порожнім та холодним. Тут відбуваються справжні битви небесного та підземного легіонів. У Світі Живих набувати своєї справжньої сутності суворо заборонено як світлові так і темряві.

— Ось як! Я думала, що нейтральна територія — Чистилище, — відповіла я, підставляючи долоню, наче чекаючи перших крапель дощу. — Зараз піде дощ.

— Ілюзорний Світ перебуває між Світом Мертвих та Світом Живих. Пекло, Рай і Чистилище, то вже частини Світу Мертвих, Сафіро, — поблажливо відповів Роман. — І дощ тут ніколи не піде, просто небо цілу вічність затягнуте грозовими хмарами.