Розділ 2. Перший удар як млинець

Все я очікувала побачити на Другому Колі Пекла, але точно не таке: не тонучу в сутінках вулицю з похмурими кам'яними будинками, що тулилися один до одного. Та вулиця тягнулася в нескінченність, вкриту густим туманом. Небо, що нависло над вулицею, нагадувало брудно-синє простирадло, вибілене хаотичними тонкими прожилками.

Поряд з самими дверцятами ліфта тулилася невелика сучасна металева рецепція, що в моєму розумінні зовсім не поєднувалася з атмосферою старовинної вулиці. За нею сиділа дівчина в окулярах на пів обличчя і я ледве помітила її за стосами паперів.

— Новенька? — пробурмотіла незнайомка, не зводячи погляду на мене.

— Мабуть що так, — зітхнула я.

— Нарешті! Ось, — вона простягла мені пластикову карту. — Розберешся й одразу за роботу. Не затягуй.

— За яку? — я подивилася на неї.

— Кого тільки не напхають на наше нещасне Коло. Ти на Другому, отже за життя грішила тим, що була кар'єристкою. Весь час роботі віддавала. Ну тепер ось і будеш вічність працювати без відпочинку та вихідних. Провалюй. Бачиш, я зайнята, — дівчина відмахнулася від мене, як від настирливої ​​мушки.

Я похмуро поплелася до будинку під номером мінус вісімдесят вісім і п'ять.

Якби не ті номери, я, безперечно, заблукала б і заплуталася. Будинки виглядали усі як один: високі, вузькі, з вікном на кожному поверсі.

Піднявшись двома широкими сходами, я увійшла до свого нового дому, а він виявився звичайним офісом. Нескінченна кількість робочих столів тяглася вздовж стін й по центру приміщення і всі столи були зайняті.

Між рядами проходив лютого вигляду чоловік. Він був у пошарпаному костюмі, котрий років двадцять як вийшов з моди. Рідке сиве волосся, круглі окуляри і плечі, що опустилися, мені нагадали мого вчителя фізики в середній школі.

— Чого встала? Дайте їй шмаття і за роботу. У мене всі терміни горять, чорт забирай, — пробурчав він.

Дві дівчини, котрі сиділи за першими від входу столами, підскочили до мене і потягли до однієї з ніш, де на комоді валялися якісь поношені речі. Спритно натягнувши на мене сукню аля-вінтаж-п’ятдесятих, вони посадили мене за стіл між собою і я з жахом подивилася на гору папок.

— Це треба перевірити? — звернулася я скоріше сама до себе, на що одна з дівчат хихикнула.

— Це і ще мільйони таких паперів. І стеж за ними. Вони на вагу золота. Коли квартал до кінця підходить, тут усі за більшу кількість паперів буквально вгризаються в горлянку одне одному.

— Матиму на увазі, — найбільше в той момент я хотіла прокинутися і зрозуміти, що все, що відбувалося, було нічним кошмаром і не більше.

Що було в тих паперах, я перестала розрізняти мабуть вже за кілька хвилин. Суцільні набори літер, цифр і все.

Мене каламутило від одноманітної роботи і тіло почало наливатися свинцем. Кожен м'яз затік, кожен рух завдавав біль, але поскаржитися чи поплакатися не було кому.

Дівчата, що перевдягали мене назвалися Еллі та Меллі, вони являли собою типових офісних пліткарок, але тільки вони й розбавляли загальне засмучення й загальмованість своїми розповідями, часто при цьому будучи покараними Фізиком, як я назвала нашого безпосереднього боса.

Саме від них я дізналася всі головні закони та правила Пекла.

Виявилося, шахти Першого Кола колись були робочим місцем для всіх, хто мало «відзначився» за життя, тепер же вони служили в'язницею для невгодних начальству.

Друге Коло було мені вже зрозуміле — зборище кар'єристів та трудоголіків, котрі плювали на сім'ю та інші радощі життя.

Третє слугувало притулком для розпусти та содомії і нагадувало збочений бордель.

Четверте утримувало самогубців усіх мастей, що корчились у передсмертній агонії вічність.

На П'ятому влаштувалися ґвалтівники, вбивці та інші чудовиська, з яких готували солдатів для диявольських легіонів.

На Шостому Колі тусувалися елітні штаби на чолі з крутими архідемонами, і туди мріяли потрапити всі без винятку Пропащі Душі. Там з'являлася майже безмежна влада.

Ну а Сьоме Коло Пекла звісно ж було апартаментами самого Диявола.

Час минав, але я не розрізняла його зовсім. Іноді здавалося — минув цілий рік, а іноді, що лише година, тому, коли Еллі та Меллі розповіли, що ми чекаємо босів з Шостого Кола, до мене не одразу дійшло, що це квартал вже добіг кінця.

Еллі та Меллі навперебій твердили, що ми зобов'язані звернути на себе їхню увагу. Можливо нас навіть перетягнуть кар'єрними сходами кудись униз. Було незвично чути, що тут усі прагнуть униз, а не нагору. Сестри посвячували мене у всі премудрості життя після смерті, але про те, що піднімати погляд на архідемонів, поки ти не на Шостому Колі, суворо заборонено, мабуть забули.

Хтось шепнув у мене за спиною, що архідемони підбирають до свого штабу Душі, і я напружилася. Коли Фізик відлучався у своїх справах, я часто чула про те, що на Шостому Колі неймовірно круто. Туди хотілося всім.

Я вирішила, що теж не проти потрапити до вершків пекельного суспільства, але мені туди шлях лежав такий неподоланний, як і назад у Світ Живих.

Проте волею якогось неймовірного випадку до нашого офісу тоді навідалися саме вони.

Хазал я впізнала одразу, а потім безцеремонно витріщилася на її супутника.

Безперечно то був найшикарніший чоловік, якого я коли-небудь бачила. Чого тільки коштував темно-синій костюм, що ідеально сидів на ньому та підкреслював міцний торс і широкі плечі. Біла сорочка відтіняла темне волосся й вигідно акцентувала увагу на чорних очах. Золоті запонки, стильний ремінь на штанах, замшеві туфлі та елегантний годинник на зап'ясті підкреслювали непоганий смак свого господаря.

Витріщивши очі я дивилася на нього, припускаючи, що моя щелепа вже десь на рівні п'ят, і тут сильний удар у потилицю повалив мене на підлогу поряд зі столом. Завивши від болю, я скорчилася на підлозі, але удар носком в живіт змусив стиснутися в грудку і застогнати.

— Ти що, ідіотко, зовсім з глузду вижила? — зашипів мені в потилицю Фізик, намотуючи на долоню моє сплутане волосся. — Ви вибачте, Романе. Ця своє отримає сповна.