Частина ІІ. Прокляття чорного сапфіра. Розділ 1. Дозвольте представитись

Останнє, що я виразно почула, був свист шин, котрі ковзали по мокрому асфальту: такий гучний і пронизливий, що захотілося заткнути вуха долонями.

Салон автомобіля заповнив їдкий задушливий дим гуми, що горіла, і на якийсь короткий час, як мені здалося не минуло й хвилини, я знепритомніла. Коли знову розплющила очі, навіть здивувалася, що зовсім не відчуваю болю. Вирішивши, що це викид адреналіну, спробувала вибратися з перевернутого автомобіля, продовжуючи дивуватися, що у мене немає ніяких відкритих ран. Я — медсестра і чудово знаю, що трапляється з людьми після аварій куди легших за ту, в яку потрапила я.

Виповзаючи на колінах зі своєї геть-чисто вбитої машинки, я оцінила висоту падіння і, чесно зізнатися, прийшла в стан цілковитого шоку.

Після таких аварій не виживають!

Крутий скельний серпантин, що оперізував місцевість, піднімався вгору над Белфастом*, подібно до Гори Тролей зі старих похмурих казок, які мені розповідала в дитинстві бабуся. Я й не помічала раніше, що скеля так моторошно виглядає.

Здається зірвалася з однієї з асфальтних стрічок того серпантину прямо в ущелину, а навколо розкидані величезні кам'яні валуни, вкриті столітнім мохом.

Дивним стало ще й те, що я, сповзаючи по поверхні, зовсім не відчувала запаху землі та трави, хоча долоні, лікті та коліна були забруднені вологою землею після дощу, котрий пролився годину тому. Мабуть, проблеми з нюхом, вирішила чогось.

Тільки-но я встигла піднятися на ноги, як помітила, що на одному туфлі зламався підбор. З досадою видихнувши, почала шукати свою сумочку та телефон, аби викликати 911.

Безперечно, у мене братимуть інтерв'ю місцеві телеканали, як у щасливиці, котра вижила після такої жахливої ​​аварії.

Мабуть у мене дуже зразковий янгол-охоронець, подумалося чогось і я гмикнула — ніколи в таку нісенітницю не вірила.

— Зразковий? Жартуєш напевно, — почула я за спиною уїдливий смішок.

Різко повернувшись, побачила незнайомого юнака зі світлим волоссям у довгому сірому плащі та капелюсі.

— Ви як тут опинилися? Звідки? — я часто закліпала, озираючись на всі боки в пошуках його автомобілю. — Що тут робите?

Дурня, знаю. Який може бути автомобіль в ущелині? Хіба що такий, як мій — колісьми вгору.

— Квіти збираю, — знову в'їдливо усміхнувся незнайомець. — Так само як і ти. Балакуча до остраху. Пішли.

Я витріщила на нього очі:

— Ви хочете допомогти? Допоможете вибратися нагору? Я в аварію потрапила і…

— Аякже! Вибратися вона хоче нагору. Вибач, люба, але нам прямо, — відповів він.

— Ви хто такий? — я запанікувала не на жарт. Дивний тип, несе суще марення. У моїй сумці є балончик, та ось де та сумка, чорт її знає. — Звідки?

— Я Діппер. З Чистилища, — поважно відповів він. — А ти, люба, померла, як бачиш.

— Що? — я дивилася на нього, боячись навіть кліпнути. — Ідіот якийсь! Людина в аварію потрапила, дивом врятувалася, а він мені якусь маячню несе. Мізки є взагалі?

— А тобі хтось сказав, що ти врятувалася? Га? — ядуче вишкірився. — Ось за такі моменти я й люблю свою роботу.

— Я не померла! Не вмерла я, тобі ясно? Ти псих нещасний! Якби померла, як би тоді з тобою розмовляла, перебувала тут? От постривай, виберуся звідси і до суду на тебе подам. Як там тебе, Діппер, — люто стискаючи кулаки, заволала я.

— Сама ж сказала, що після такої аварії не виживають, а тепер ще й соплі розпускає. Одним словом — блондинка, — хлюпнув отрутою Діппер і кивнув мені у бік автомобілю.

З моїх вуст вже готова була зірватися чергова порція лайок та образ, але раптом я побачила себе.

У скрюченій позі, з залитим кров'ю обличчям, у седані лежало моє тіло. З'явилася думка, що я просто галюциную. Не придумавши нічого кращого, я заверещала і з кулаками кинулася на Діппера, намагаючись відчути власне тіло, що воно ще матеріальне. Він такого, мабуть, не чекав і мій кулак проїхався його гладкою щелепою. До наступного удару Діппер вже був готовий і, перехопивши мої руки, заломив їх за спину, штовхаючи на коліна.

— Дивись яка! Ще й побила мене. Та ти знахідка, любонько. В Пеклі за тебе битися будуть.

Відключаючи здоровий глузд, я тоненьким голоском запищала:

— В Пеклі? Рай я пролітаю?

— Як фанера над Парижем, — засміявся Діппер, підводячи мене на ноги. — Загалом не знаю. У нас з недавнього випадку жорстко посилили у Чистилищі відбір. Нахапалися від керівництва через одного хлопця.

Діппер розреготався так, ніби згадав веселу подію в компанії найкращих друзів.

— Думаю і ти не останньою людиною будеш. А тепер ворушись, у мене ще знаєш скільки таких як ти сьогодні.

Я, відкривши рота, дивилася на те, як вільною рукою він витягає з внутрішньої кишені свого плаща аля-Бетмен планшет у стильному шкіряному чохлі-обкладинці. І тоді нарешті істерично розреготалася. З очей ринули сльози, я перестала розуміти, сміюся чи плачу.

Все ще наполегливо не приймаючи факт того, що сталося, я згадувала своє життя: робота медсестрою в одній з клінік Белфаста, однокімнатна квартирка з видом на затоку, рідкісні дзвінки матері до Лондона, котра не дуже й переймалася старшою дочкою від невдалого раннього шлюбу, повна відсутність нормального особистого життя.

Що ж! Не густо. Сама знаю, але все ж таки було гірко від думки, що це в мене чогось відібрали.

Злісно наступивши Діпперу на ногу, я спробувала вирватися, але його хватка була блискавичною і міцною, як залізобетон.

— Не дуркуй, дівко! — пригрозив мені.

— А якщо я все ж таки втечу? — пробурмотіла швидше собі аніж йому.

— За дві секунди спіймаю і будеш на Першому Колі в шахті стирчати більше, аніж треба. Тож припини вже. Пішов поїзд. А іншого тут нема.

Він штовхнув мене вперед і тут ми опинилися вже не в зрошеній нещодавнім дощем ущелині, а в похмурому сірому коридорі, якому не було ні початку ні кінця.

— А ти хтось такий взагалі? — запитала я без особливого інтересу. — Чистильник?